9.

Ранок зустрів мене тією ж яскравістю, що й напередодні, ніби сонце вирішило не зраджувати свою роль і наповнити кімнату теплом, незважаючи на те, що все навколо здавалося штучним, немов виготовленим на заводі. Довкола панувала дивна, майже неймовірна тиша — така, що навіть найменший звук здавався зрадливим і недоречним. Я відчула це ще гостріше, коли згадався бабусин голос, її сварки і застереження:

— Та ну його, те місто, — бурчала вона, як тільки почула, що хтось із наших, сільських, збирався оселитися в мегаполісі. — Там таке гуркотіння, що й не заснеш. Машин — тьма, а людей — тисячі, мільйони. З глузду з’їхати можна. А смердить, як в пеклі.

Я посміхнулася крізь сонну втому, вдихаючи те, що вона назвала б «смердючим». Але запах був інакшим — легким, свіжим, з відтінком чогось лимонного й прохолодного, ніби повітря в кімнаті було почищене і наповнене обіцянкою нового дня. За шторою за вікном я помітила, що вони щільно зачинені, майже не пропускаючи денного світла.

«Кондиціонер», — подумала я, згадавши розповіді хрещеної про ці «коробки» на фасадах будинків, які здавалося, виросли з бетону, немов дивні металеві гриби. Вони тихенько гуділи, ховаючись за вікнами, підтримуючи цей штучний комфорт.

І хоча в кімнаті було тихо, зовсім без того звичного мегаполісного шуму, який колись здався би мені нестерпним, зараз саме ця тиша давила. Мабуть, ще було надто рано, чи то я сама була розгублена — бо не могла зрозуміти, де кінець ночі, а де початок дня. Освітлення ж було приглушеним: настінні світильники скидали теплі жовтуваті плями на стіни, створюючи відчуття, ніби я лежу у затишній печері.

Прокинутися повністю мені не давало лише відчуття спраги. Підвівшись на ліктях, я оглянулася і помітила, що замість вази з фруктами, яку бачив напередодні, на столику стояв великий графин із кришталево чистою водою і дві склянки — наповнені, ніби на випадок, якщо я знову прокинуся в середині ночі.

— Дива та й годі, — пробурмотіла я, підморгуючи власній уяві про таємничого помічника. — Наче ж ніхто не заходив...

Закутавшись у легке покривало, я сповзла з ліжка й піднесла склянку до губ. Вода була холодною, з ледь вловимим ароматом лимона, який освіжав, неначе обіцяючи почати все з чистого аркуша.

— Хто ж ти, мій невідомий джине? — пошепки заговорила я, жартуючи з собою вголос. — Мабуть, німий, правда? Але все одно — дякую.

Посмішка на моєму обличчі була слабкою, і вже наступної миті серце стислося від неочікуваного спогаду. Саме сьогодні я мала вийти заміж за Артура... Легкий спазм пройшов крізь живіт — страх, сором і неприємне відчуття зніяковіння, які раптово охопили мене.

В голові заговорив мамин голос, суворий і втомлений:

— Ларисо, що ж ти наробила? Через тебе у всіх нас купа проблем. Це безвідповідально, це егоїстично. Невже не було іншого виходу? Не так радикально?..

Я знала, що відповісти не можу. Бо правда ховається десь глибоко під шаром розчарувань і болю. Як інакше? Чи могла я зносити те, що Артур Карпенко, ця потвора, стала моїм чоловіком? Чи було це кохання? А може, я просто хотіла вийти заміж, щоб виглядати дорослішою, важливою — і змусити подруг заздрити? Можливо, це було просто прагнення до уваги, бажання бути у центрі подій.

Так, мабуть, я занадто поспішила з рішенням.

Та й чи вимагала я цього весілля? Ні, це була ініціатива батьків. Вони влаштували все так, наче це — моє свято. Нехай тепер святкують без мене.

Огорнута м’яким світлом і спокоєм кімнати, я знову опустилася в напівдрімоту, відчуваючи себе Шехерезадою з «Тисячі й однієї ночі», зачарованою, мовби у своєму власному казковому світі. Я дивилася крізь напівприкриті повіки на світ, який залишався для мене таким чужим і незвіданим.

Та раптом легкий подих повітря, наче шелест балдахіна, змусив мене напружитися.

Хтось тихо відкрив двері.

Сон одразу щез. Але я зробила вигляд, що сплю.

Обережні кроки по килиму, глибоке, уривчасте дихання... серце калатало шалено, а думки металися між страхом і надією.