8.

Тоді, у Києві, я теж прокинулася в розкішній спальні.
Перше, що побачила крізь напівпрозорий балдахін, — важкі багряні штори із золотою ниткою, щільно запнуті на вікнах, невеликі бра, що ледь підсвічували затишні кола на стінах персикового кольору, та нішу, оздоблену вишуканими орнаментами.
Розслаблено потягнувшись, я перевернулася на живіт і втонула у хмарах яскравих невагомих подушок, розкиданих повсюди на велетенському ліжку.
Мені здавалося, що я потрапила у казку — ця спальня нагадувала ілюстрацію до «Тисячі й однієї ночі».

У ліжку я лежала сама — і вже це було добрим знаком. Я могла відпочити, зібратися з думками, ппригадати, що ж зі мною трапилось та спланувати, як бути далі.

Моє село розташовувалося за сотню кілометрів від стлиці, і якби я тільки захотіла — могла б повернутися туди хоч сьогодні. Саме в цьому мене запевнив Максим.

— Ларисо, — ще ввечері, проводжаючи мене до дверей, він сказав: — Це твоя кімната. Принаймні, на цю ніч. Заходь і почувайся як удома. Тут є все, що потрібно на перший час. Хочеш — лягай одразу, або ж прийми ванну.

— Дякую, — відповіла я.

Поступово до мене доходило, що мої рідні, скоріше за все, зараз божеволіють від хвилювання. Багато хто ж бачив, як зі мною повівся Карпенко, як з’явився якийсь чоловік, навіть двоє чоловіків! - і я сіла до них в авто, а потім зникла.

«А що як хтось із хлопців запам’ятав номер машини? — раптова думка пронеслася в моїй голові. — Тоді... через мене у Шамревського можуть бути великі неприємності».
Господи, яка ж я тоді була наївна!

— Може, ти голодна? — коли я переступила поріг і захоплено розглядала «східну казку», турботливо спитав він. — Та й справді… Щось я не подумав. Зроби так — займи себе чимось, а я накажу принести щось поїсти.

— Ні, дякую, нічого не потрібно, — приголомшена побаченим, я вмить забула і про голод, і про втому.

— Ну, тоді — до ранку. Я страшенно втомився. Поговоримо згодом.

— На добраніч, — усміхнулася я на прощання чоловікові, який, немов лицар із середньовічного роману, з’явився в найпотрібніший момент і врятував мене.
А тепер і взагалі привіз у свій замок.

Коли за мною зачинилися двері, я скинула з ніг чоловічі туфлі — ті самі, що мені дали в машині (виявилось, у Максима завжди з собою був запас взуття).
Мої ноги втонули у пухнастому ворсі яскравого килима. Я ніколи раніше не бачила нічого подібного.
Велетенське ліжко під балдахіном, розміром майже як моя дитяча кімната, оранжеві світильники, що горіли навіть у порожній кімнаті, золоті штори, дивний камін із куполом, люстра, що майже торкалась підлоги, статуетки птахів у нішах, підсвічених теплим світлом, диванчики, крісло…

Раптом мені стало холодно. Не тому, що в кімнаті було прохолодно — просто від усього цього незвичного пишного інтер’єру, від того, що я тут — наче господиня (хоч і на одну ніч), моє тіло почало тремтіти та здригатися.

Та щойно, обійнявши сама себе за плечі, я ледь-ледь опанувала трясучку, відчула ссолодкий аромат. Я різко озирнулась. У підніжжі ліжка, на маленькій лавці, стояла біла аромалампа у формі витонченої вази, з якої струменіла тонка цівка диму, зісподу ще й поблискували язички вогників.
«Та від цього ж можна задихнутись, — подумала я, присідаючи поруч і розглядаючи пахучку.. — Хто ж її запалив? Це ж небезпечно. Раптом пожежа?»

Із лампою в руках я рушила до дверей ванної кімнати, аби залишити цю небезпечну річ там, та коли їх відчинила, знову остовпіла від захвату, розглядаючи неймовірну розкіш кімнати, залитої м’яким світлом десятків дрібних ламп. У центрі — піднята квадратна платформа, на якій розташувалась велика кругла купіль, що парувала.
Поряд — дерев’яна тумба з білими рушниками, далі — білий масажний стіл, на нььому гіркою лежало кілька рушників, прикрашених живими орхідеями, поряд таця із крихітними пляшечками.

Поставивши аромалампу просто на підлогу, я скинула увесь одяг, узяла флакончик з шампунем та піднялася по зручних сходинках до купелі.

— Та це ж джакузі! — вигукнула я в захваті, коли, занурившись у теплу воду, побачила крихітні вогники по краях і форсунки.
Навмання натискаючи кнопки, я створила довкола себе водяні вихори. Обперлась на спинку, розслабилася й замилувалася декоративним деревцем у фарфоровій вазі — на його тоненьких гілках «цвіли» ті самі орхідеї.

Це було не купання. Це було блаженство. Наче я померла — і без чистилища одразу опинилась у райських садах.

Та скільки б не тривала ця казка, рано чи пізно довелося б з неї повертатися.

— А хто ж вимкне воду, зіллє її, прибереться?.. — пробурмотіла я вголос, наче сподіваючись, що хтось почує.

Ніхто не відповів. Я взяла зі стопки верхній рушник, що трапився під руку — виявилось, це був довгий м’який халат. Такий пухнастий і білосніжний, що аж ніяково було його вдягати.

Помітивши біля ліжка тапочки, я всунула в них ноги, накинула капюшон на ще мокре волосся й пішла до спальні.
На моє здивування, тепер на місці аромалампи стояла велика ваза з фруктами.

— Ага… груші, персики, ківі, хурма, ананас… А це що?

Я взяла в руки зелений плід із шорсткою шкіркою. Не знаючи, що це, але вирішивши, що раз він тут — значить, мені можна, я відкусила шматочок.
М’якоть була білою, соковитою й напрочуд ароматною. Я заплющила очі від насолоди і з’їла його до останньої лусочки.

Витерши волосся халатом, я поклала його просто на м’який килим. Пірнула під яскраву ковдру, зручно вмостилась серед подушок і, не маючи сил навіть думати, провалилась у глибокий, теплий і цілющий сон — наче сама ніч вирішила мене заспокоїти.