7.

Мені  було приємно кохатися з цим досвідченим чоловіком. Я ні разу не зауважила на те, що він від мене старший — аж на шістнадцять років! Але саме це неймовірно мене і збуджувало.

Але думки постійно відносили мене до Арсена...

Мабуть, щось запідозривши, Максим запитав:
— Тобі ж добре, Ларисо? Усього вистачає? Якщо розслабишся трохи більше, можливо, вдасться зачати.

— Можливо, — майже не збрехала я. Але образ масажиста вперто не зникав з-перед очей — він посміхався, дражнив.

— Ні, з тобою щось не те, — Максим знову штовхнув мене на ліжко. Його руки обвили мене за талію... і всі мрії про Арсена розлетілися на друзки. Вони падали крихтами на дорогі килими апартаментів.

І знову я віддавалася справі, яка мала подарувати мені дитину — бажану, очікувану, ту, що назавжди прив’яже мене до цього життя, сповненого розкоші. А що буде потім… краще не думати.

У своїх думках я бачила себе у весільній сукні. Поруч — хто ж?

Арсен? Так, було б краще.

Але й Максим — не найгірший варіант. Я ж стану матір’ю його спадкоємця. А синові потрібен батько. Хоча… якщо буде донька? Але ж усе одно — це буде наша з ним спільна дитина.

Я спритно вигнулась, заклала руки за голову...

— Ти надзвичайно спокуслива, — промуркотів Максим. - Піду в свій номер. Ще так рано... мабуть, посплю. Бувай. 

— Стривай, - я сіла на ліжку, - а я? Я вже не хочу спати.

- Твої проблеми.

- Може, разом поснідаємо?

- Я ще не хочу їсти.

- Складеш мені компанію, бо... мені самотньо, знаєш....

- Ти зараз дорікаєш?

- Бо мені нудно тут самій! Набрид цей краєвид. Жодних розваг. Коли ми їхали... я гадала, що будуть дискотеки, все ж таки це Мальдиви, а не сільський пляж.

- Хм... то тобі нудно?

- Так.

— Якось даси собі раду. Це не мої проблеми, — Максим знизав плечима.

- Але ж ми приїхали удвох!

- І що?

- Ти зобов"язаний...

- Я??? Невже у контракті є пункт про те, що я мушу забезпечувати тобі дозвілля?

- Ну... але...

- Ти забуваєшся, дівчинко, - гострий погляд пронизав мене наскрізь. - Якщо тобі щось не подобається тут, на островах, можу відіслати назад до Києва, просто сьогодні. Будеш сидіти в квартирі. Теж сама. Повертатимешся додому?

- Та ні... вибач... - пиха миттю злетіла, від холодного тону я прийшла до тями.

— То й добре. І не смій турбувати мене такими дурницями. Я хочу гарно відпочти, а у тебе теж свої завдання. Не забувайся, Ларисо, щось ти мене останнім часом дратуєш. Думав, узяв просту дівчину з села — скромну, тиху…

Так, я дійсно почала забувати, яке саме місце займаю в цьому його світі. І дозволяла собі розслабитись, уявляючи, що я теж з цієї зграї — із тієї свори розбещених олігархів, самозакоханих снобів, тиранів, утомлених від задоволень самців. І їхніх жінок — таких, як я: яскравих пташок у клітках, що намагаються затьмарити правду блиском діамантів.

Але за все треба платити. Моєю платою стали прути золотої клітки.

І саме так я тоді бачила свою реальність.

 Я все більше сумувала за втраченим. Артур, звісно, не подарунок. Але там, у рідному селі, я могла бути собою. Могла вирішувати, з ким мені спати, могла пити чай із подругами й не прокидатися кожного ранку з відчуттям, ніби живу в чужій казці.

А тут… усе було підвладне волі цього хижака, що обплів мене своєю блискучою павутиною.

— Пробач… Максиме, — вимовила я і накинула на себе покривало.

— От і добре, — сказав він, нахилившись до мене й легенько поплескав по щоці.

«Наче собачку», — подумала я, дивлячись у його холодні блакитні очі й питаючи себе, звідки ж у такому красені стільки жорстокості.

Але далі сталося дещо зовсім інше…

Піт струменем котився з його обличчя, коли, низько схилившись, Максим доторкнувся губами до мого живота.
Що це — благословення на зачаття власної дитини? Невже він мене кохає...

Знову ці бридкі, підступні думки, які тільки й чекають, щоб підштовхнути мене до зради. Але я ніяк не могла впоратись із ними, хіба що додумати до кінця: Максим егоїстично й безсоромно вирішив скористатися моїм юним тілом, щоби зачати у мені свого нащадка, і тільки. Я для нього — звичайна самка! Але… яка, врешті, різниця? Якщо вже так — то він любить мене як майбутню матір свого сина. Або доньки. І хіба це так уже й погано? Дурне дівчисько, схаменись! Отямся! Не думай про Арсена! От хто-хто, а йому ти точно не потрібна! І навіть якщо вам буде добре в ліжку, цей злиденний хлопець точно не носитиме тебе на руках, не обсипатиме подарунками й не возитиме морями та океанами! Зате з ним я пізнаю любов — справжню, щиру, прекрасну. Я точно народжу від нього дитину, бо ж Арсен — красивий, сильний, пристрасний… Схаменись, Ларисо!!! Яка ще дитина?! Так, може, Арсен і стане колись багатим, і тобі не доведеться з ним доїти корів чи садити картоплю, але ж... І в розкоші ти теж не купатимешся, Ла-ри-со!»

Коли Шамревський пішов, я ще якийсь час полежала у ліжку, борючись із несамовитим плином думок. А тоді повільно сповзла спиною на підлогу, підвелася й попрямувала до ванної.

Це була шалено розкішна СПА-кімната. Пройшовши крізь двері з чорного скла, я опинилася сам на сам із океанським узбережжям. Адже дерев’яна підлога мого «санвузла» плавно перетікала у вишукану терасу з кількох басейнів, викладених у скляні квадрати, й осліплюючо білого піску. Далі — масивні камені, знову пісок, і хвилі, що простягалися аж до самого горизонту.

Обережно занурившись у вируючу воду круглого джакузі, я лягла на спину й поглянула вгору. Наді мною здіймалися дерев’яні балки, розташовані як спиці парасольки — вони підтримували купол споруди. Праворуч і ліворуч простір закривали гігантські дзеркала на всю стіну. В них відбивалися високі обсидіанові вази, розставлені по підлозі. А ще — два торшери-куби, всередині яких лежали білі округлі камінці, розсип дрібніших самоцвітів. Ще шість коричневих ваз із закрученими гілками всередині стояли на білому піску, недалеко від стежки-мосту, що вів до альтанки-бунгало, зведеної просто посеред води.