6.

– Тихо, тихо, Ларисо… – Максим долонею затулив мені рота, зупинивши мій вигук так раптово, що я, почувши його голос, мимоволі прийшла до тями. – Бо зараз прибіжить обслуга — подумають, що я тебе зарізав.

– Що це було?.. – спитала я, дивлячись на навколишній світ крізь пульсуючі кольорові кола, що роїлися в мене перед очима.

– Ти щойно вперше по-справжньому розрядилась, – Максим нарешті виявив щось схоже на ніжність: різко відкинув з мого обличчя волосся і чмокнув у чоло. – Вітаю, ти стала жінкою. І, можливо…

– Але ж я вже була жінкою, – чомусь заперечила я, хоча чудово розуміла, що саме він мав на увазі.

Та мені страшенно не хотілося приймати це прозріння — адже я знала, що саме викликало в мені таку бурю: фантазії про ніжність і ласку Арсена?

«Боже мій! – думала я, приймаючи скупі пестощі свого партнера. – Тільки не це! Навіщо мені всі ці емоції? Не хочу! Мені не потрібне таке випробування. Моє життя щойно почало перетворюватися на свято, я отримала все, чого тільки могла бажати. Ось і Максим став лагіднішим… Аж тут з’явився цей ловелас. І що, як він зруйнує все? Спокусить, обдурить, витягне з мене гроші, а потім зникне й не згадає навіть імені. Якщо я зраджу… Шамревський мені цього не пробачить. Він прожене мене. І мені доведеться повертатися назад — у село. До Артура Карпенка? А мій багатий покровитель миттю знайде собі іншу. Хто я для нього? Лише випадкова пасажирка, яка втрапила в авто в потрібний момент… Досить! Я маю негайно попросити Максима, щоб цей масажист більше й близько не з’являвся. Ні! Краще нехай ми просто поїдемо звідси. Просто зараз. Або він хай його відправить до Києва… Бо цей Арсен… Боже, невже я справді починаю в нього закохуватись?..»

– Розумієш, дитинко, – пояснював мені Максим, одягаючи халат, – жінка стає жінкою поступово. Вона дозріває, розвивається, росте, якщо тобі так буде зрозуміліше. Так, погоджуюсь, тобі завжди було добре зі мною — бо я вмію дарувати задоволення. Але проти природи не підеш — і от саме зараз настала та мить...

– Лежачи у шоколаді… – з іронічною посмішкою відповіла я.

– Я можу задовольнити будь-яку твою примху, Ларисо, – сівши у крісло, Максим широко розвів ноги й пообіцяв владно. – А якщо народиш мені дитину — тоді отримаєш ще більше привілеїв.

– Я постараюсь, – прошепотіла я.

Бо в мою голову раптом заповзла підступна, навіть огидна думка, яку я зовсім не хотіла приймати.

– Я просто хочу від тебе дитину. І якнайшвидше, – зітхнув Максим. – Не можу зрозуміти, чому, попри гарну спермограму, жодна з моїх жінок, включно з тобою, не може задовольнити таке елементарне прохання? Я що, мало пропоную?

Це зізнання було надто відвертим, не часто чоловік зізнається в безплідді, і в мені щось болісно стиснулось. Я раптом відчула жаль до цього зарозумілого олігарха — і злість на власне тіло.

– Можливо… саме в мене вийде? – несміливо пробурмотіла я.

Просто хотіла якось заглушити той нав’язливий голос, що дедалі впертіше нашіптував: використай тіло Арсена, щоб…

– Тобі ще хочеться цього? Я ж бачу, яка ти виснажена. Ні. Краще ляж і підніми ноги вище. А раптом щось і вийде?

«…щоб зачати від нього дитину, а потім сказати Максимові, що вона — від нього!» — я дозволила підступному підбурювачу договорити фразу до кінця, бо інакше він просто розірвав би мій мозок на шматки.

– Думаю, все, що мало потрапити, вже там.

– Я ж підібрав тебе там, у селі, ще зовсім дівчиськом… а тепер подивись, яка ти стала красуня, – лагідно погладив мене по волоссю Максим.