4.

 Наче за помахом чарівної палички, усе довкола раптово змінилося.

 Я зітхнула з розчаруванням, водночас здригнувшись, і розплющила очі. Арсен саме вмочував кінчики пальців у густу солодку патоку, щоб нанести чергову порцію шоколаду на мою шкіру.

Голова пішла обертом, наче я щойно випила келих шампанського. Мені навіть стало трохи лячно — а раптом потім буде похмілля? Я була майже на межі... настільки розслаблена, що могла дозволити Арсену робити зі мною все, що йому заманеться. А він, схоже, був здатен на багато...

— Ну що, як ти тут? Все добре? —  до спальні зайшов Максим.

Цей чоловік витягнув мене з того затхлого болота, в якому я жила досі. Так, я любила своє село, і спершу навіть страшенно сумувала. Але не настільки, щоб хотіти знову туди повернутися.

Тепер, дивлячись на підтягнуте тіло Максима, з м’язами, що ледь вгадувалися під тонкою бежевою футболкою, я думала тільки про одне: якнайшвидше подарувати йому дитину. І водночас боялася, що з цього нічого не вийде. Не тому, що я була безплідна. Просто… у олігарха вже були жінки, і навіть дружини -  до мене. Та жодна чомусь не народила. Тож - чи вдастся мені?

Хоча, ще все попереду: мені дев’ятнадцять, йому — тридцять п’ять…

— Якщо завагітнієш, мала, — якось між іншим кинув Максим, підводячись із ліжка після любощів, не обдарувавши мене навіть поцілунком, — може, я навіть одружуся з тобою. Ти ж цього хочеш, правда?

— А хто ж не хоче… — зітхнула я.

— Або отримаєш свої вісім мільйонів — і зможеш купити все, що забажаєш.

— Я постараюся, — несміливо всміхнулася я, шукаючи в його погляді хоч натяк на ніжність. Але його очі були байдужими. Він, мій "благодійник", дивився кудись вбік.

— А поки… Вибач, але в мене немає ні часу, ні бажання займатися дурницями.

— Я не наполягаю, — тихо сказала я в порожнечу.

Бо він мене вже не чув — просто вийшов, грюкнувши дверима.

Так, усе вийшло якось надто безглуздо. Ніби я й отримала усе, що хотіла - гроші, розкіш, смачну їжу, одяг, догляд за тілом, ніби й стала господинею життя. Але лише — до певного моменту.

Замість весілля — офіційна, суха домовленість.

Замість батьків — чужі люди.

Замість сукні — брендові речі, які зробили з мене ляльку. І головне — підпис я поставила не під тим документом, де було б написано, що ми з Максимом — чоловік і дружина, зі спільним прізвищем та спільними рахунками.

Ні.

Це був Контракт.

Згідно з ним, я повинна була народити Максимові Шамревському дитину. І лише тоді могла претендувати на свою частку — й хоч трохи власного простору.

 А до того часу — повна залежність. Потрібно було просити, узгоджувати, звітувати за кожен крок. Золота клітка. Але іншого вибору я не мала: або назад у село, або — така от підневільна, зате розкішна столична реальність.

І навіть після такого усвідомлення я не схаменулась...

Із насолодою потягнувшись в ліжку, погладила кінчиками пальців ковзкий шовк нічної сорочки, намагаючись не думати, що на мене чекає далі.

Бо у моєму житті вже були події і гірші за ці. Хоча… хто знає, як усе обернеться потім?

Бо тепер...

— Арсен от-от закінчить, — намагаючись приховати спалах збудження, пробурмотіла я, міцно стиснула стегна...

І зробила це дарма — лише посилила хвилю тепла, яка сколихнула живіт.

— Я більше не можу чекати. Годі, хлопче, йди негайно! — голос того, хто увійшов, пролунав для мене як вирок.

Раніше я б, можливо, й зраділа такій можливості — віддатися Максимові, подарувати йому задоволення. Адже, по суті, це був один із пунктів нашого договору. Я була йому багато чим зобов’язана, а ще — сподівалася невдовзі отримати обіцяні мільйони і, можливо, навіть… приручити Максима, стати законною дружиною олігарха.

Але тільки не тепер.

Спогади про ту жорстокість, якої він мене навчав… І ця постійна вимога завагітніти…

Я дедалі чіткіше усвідомлювала: поруч зі мною чоловік-скеля, який ніколи не покохає, не відчує до мене симпатії - він просто  використає мене як інкубатор. Максимові байдуже до чужих почуттів.

Шамревський був красунчиком. І спочатку я  вірила, що мені вдасться розтопити лід у його серці. Що стіна впаде — і за нею відкриється зовсім інша людина.

Але зовнішність виявилася оманливою. За красивою обгорткою ховався камінь. Хижак. Людина, звикла керувати чужими долями.

Максим підходив усе ближче. Я вся напружилась, стиснулася в очікуванні — що він зараз зробить?

Моє тіло ще не оговталося після «солодких» доторків палкого масажиста, що мали присмак мускатного горіха, шкіри, розмарину, лаванди й фіалки. І саме тому на моїх вустах ще грала блаженна, ледве вловима усмішка.

- Візьми рушник та витри її шкіру, - не зводячи з мене погляду, наказав Максим.

Підкорившись наказу того, хто платить, Арсен хапливо й досить вправно звільнив мене від "шоколадної глазурі" та швидко зник, навіть не глянувши на мене востаннє.

Серце моє стислося. І я подумала: «Значить, мої підозри правдиві. Спокусник просто захотів скористатися довірливістю чергової багатої клієнтки, обережно привчити мене до вишуканих пестощів. І, треба визнати, йому це майже вдалося."

Якби не поява Максима, то я б, безперечно, здалася…