2.

Пізніше пам"ять знову та знову повертала мене до того жахливого, а водночас - і доленосного вечора, коли, трусячись від сорому та страху, не розуміючи, що роблю, я сіла на заднє сидіння автівки поруч з респектабельним чоловіком, одягненим у шикарний сірий костюм у легку клітку. Не сказавши ані слова, водій мовчки завів мотора, і машина м'яко рушила, хитаючись на вибоїнах та ямах, яких на нашій сільській дорозі було безліч.

Мимо пролітали кущі, стовпи, дерева, у деяких хатах мигали блакитні монітори - люди сиділи в соцмережах. Я ж летіла у невідомість, не відчувала під ногами грунту, жодної підтримки.

- Змерзла? - раптом почула над вухом, а потім на мої плечі непомітно ліг картатий плед, теплий та м"який, аж невагомий.

- Дякую... - прошепотіла я, тамуючи бажання втратити свідомість.

- Зараз тобі стане тепло, - м"який оксамитовий голос буквально розлився по грудях теплом, але я довго не могла зігрітися, тремтіла майже всю дорогу.

- Може, вип"єш трохи коньяку, це тебе заспокоїть, - витягнувши з маленького портативного бару пляшку, незнайомець відкрив її, налив у келих рідину медового кольору. Не усвідомлюючи наслідків учинку, я міцно вхопилася пальцями за скло та випила до дна.

За якусь мить мені справді стало легше. Тремтіння припинилося, дихання вирівнялось, і я трохи розслабилася.

- Ви хто? – ніяково посміхаючись, відчуваючи умиротворення та збудження водночас, я повільно відкинулася на спинку сидіння.

- Мене звати Максим Шамревський.

- Приємно познайомитися, - сказала ввічливо, але потім все ж таки бовкнула дурню: - А взагалі, ким ви працюєте? Мабуть, якийсь директор, чи... може, бізнесмен:

- Що тобі сказати, - очі Максима зблиснули пустотливими вогниками. - Звісно,  працюю...

- А де? - мене вже понесло, я не могла спинитися.

 - Розумієш, дівчинко, я дуже багата людина. А тебе як звати…  - він говорив поблажливо, і точно не хотів відповідати на моє питання, ну й нехай. Набравши в легені повітря, я задерда вгору підборіддя й витиснула із себе таке, що геть було не до речі. Та що поробиш - на мене так діє алкоголь. 

- Мене звати Лариса, - прошипіла я, - і зовсім я не дівчинка... Тобто, не дитина. Я... я мало не вийшла заміж! От...

- А, аж навіть так? – посміхнувся чоловік, і я помітила, як він підморгнув своєму водію.

- Так! Мені вже дев’ятнадцять років, і я вже просто завтра мала б вийти заміж, -  я гордовито надула вуста, хоча гордитися особливо й не було чим.

- І чому ж «мала б»? Ти вже не хочеш?

Я зрозуміла, що авто зменшило швидкість, а потім зовсім, з’їхавши з дороги, зупинилося на узбіччі.

- Ні, не хочу… поїхали, - прохрипіла я, перелякавшись, що цей шикарний автомобіль зараз перетвориться на гарбуз, а я знову опинюся у запилюженій траві, біля ніг Артура Карпенка.

- А ти смілива, навіть відчайдушна, вперше таку зустрічаю,– нахиляючись до мене, Максим вправним рухом  відкинув пасмо розпатланого волосся з мого обличчя. – І личко нічого, і пахнеш дуже добре. То ти, кажеш, іще не вийшла заміж?

- Ні!

- І у вас із .... Артуром Карпенком.... ще не було першої шлюбної ночі?

- Не було… - буркнула я, викривлено уявляючи, що на мене чекає далі, якщо я вирішу поїхати з цим чоловіком… але куди?

- Ти ж все ще дівчина, тобто… незайманка, так?

- Ну так…

- А той хлопець, що був біля тебе... це ж саме він – твій майбутній чоловік?

- На жаль, так воно і є, - блиснувши очима, я занадто зухвало втупилася в обличчя Максима. – Хоча, мабуть, краще сказати, що було. Бо я більше не хочу його бачити. Щоб він здох, падлюка!

- Ну... не треба так грубо, - кивнувши, чоловік дав знак водієві, щоб той рушав, і потім усю дорогу мовчав.

Згодом я зрозуміла, що ми й справді їдемо до столиці.

Вийшовши з авто вночі, побачивши всі ті сяючі вогні, я була в захваті й не змогла стримати захопленого вигуку.

- Як красиво! – видихнула я, щільно замотуючись у свій плед, наче тільки він і міг захистити мене від нового життя.

- Тобі подобається? – обійнявши за плечі, Максим міцно притиснув мене до себе. – А ти нічого, міцна. Нічого не болить?

- А чому у мене щось має боліти? – хмикнула я. – Ми, сільські дівчата, як кажуть, міцні... кров з молоком.

- І ти така?

- А що, по мені не видно?

- Ну… трохи худорлява, звісно, але взагалі…

- Бо я ще молода! – гордовито задерши підборіддя, як мені тоді здавалося, я поставила занадто допитливого олігарха на своє місце.

І  з насолодою вдихнула столичне повітря, наповнене запахами пального від автівок, що пролітали повз нас зі швидкістю світла, а ще – приголомшливим ароматом дорогих чоловічих парфумів. Саме так і пахло моє майбутнє, і тієї миті я ні за що не хотіла б поміняти його на що-небудь інше.