РОЗДІЛ 5

– Авроро?

Білопільській, здавалося, навіть не здивувався, коли побачив мене в банку, де працював.

– Привіт, – помахала йому рукою я.

Було незручно відривати друга від справ, але іншим чином зв’язатися з Тарасом я поки не мала змоги. А допомоги потребувала.

– Зачекай хвильку, – попросив мене чоловік та зосередився на клієнтові, якого обслуговував до того, як я знову нахраписто увірвалася у звичний розпорядок дня Білопільського.

Я присіла на зручну шкіряну канапу та глипнула на молодого охоронця. Прищавий молодик з орлиним носом масляно мені посміхнувся, від чого мене ледве не пересмикнуло, але я змусила себе посміхнутися у відповідь.

Чоловік не винен, що в мене сьогодні паскудний настрій. Точніше, паскудний період, який розпочався від повернення в Київ і ніяк не хоче завершуватися.

– Ходімо, – доволі скоро підійшов до мене Тарас.

– А проблем не буде?

– Я взяв коротку перерву, – пояснив друг. Ми вийшли на вулицю. – З тобою все добре?

– Як бачиш, – розвела руками я. – А з тобою? Роман тобі нічого не відбив?

– Він хоч і дурбецало, але має не таку важку руку, щоб з одного удару якось сильно зашкодити, – заспокоїв мене Білопільський. Та я й сама чудово знала, що він добряче вловив від Романа.

– Мені соромно, що втягнула тебе в свої проблеми і тепер ти мусиш ще й вигрібати від моєї дурнуватої сімейки, – скривилася я.

– Так говориш, наче ми чужі, – пустив очі під лоба Тарас. – І ти вже, Авроро, мала б запам’ятати, що мене неможливо змусити щось робити, якщо я сам цього не хочу. Я сам запропонував тобі допомогу?

– Сам.

– Отже, користуйся, – посміхнувся друг.

– Тоді одразу маленьке прохання, Тарасе.

– Так?

– Таксі бачиш? – махнула в бік машини, яка на мене чекала. – Заплати, будь ласка, за мою поїздку. Батько пообіцяв розблокувати мої картки, але поки що цього не зробив. А готівки я не маю.

Без зайвих питань Білопільський попрямував до таксі.

– Я все поверну, – запевнила друга я, варто було йому повернутися.

– Перестань, – нахмурився чоловік. – Кави зі мною вип’єш?

– А як же твоя робота?

– П’ятнадцять хвилин можу собі дозволити. Тут дуже затишна кав’ярня за рогом, ходімо?

Авжеж, я погодилася. Тим більше, що говорити було зручніше подалі від зайвих очей та вух, наполовину пуста маленька кав’ярня в підвалі багатоповерхового будинку неподалік, якраз виявилася підхожим місцем.

– Ось, – Тарас поклав на стіл переді мною телефон. – Це тобі.

– Це що? – Добре, що я не встигла пригубити каву, інакше б вдавилася.

– З яких пір в тебе скарги на поганий зір чи здатність швидко робити висновки? – посміхнувся Білопільський. – Новий телефон. Тобі. Користуйся.

– Я не можу прийняти такий дорогий подарунок, Тарасе! – витріщилася на друга я.

– Ой давай тільки без цього, прошу тебе, – закотив очі він. – Просто згадай, хто розбив твій телефон? І даремно, хочу нагадати тобі. Тож бери і користуйся, сьогодні купив. Назад не прийму.

– Дякую, – щиро посміхнулася я і поцілувала друга у щічку. Він одразу перестав бусурманитися.

Тут приємно пахло кавою та солодкими десертами, грала ландж-музика і ніхто, наче не звертав на тебе уваги. Ідеально.

– Шкода, що сімки не відновити. За те можеш радіти, що Жак тепер точно не буде тобі набридати.

– Цікаво, що ти знаєш як позбутися трупа, але забув про просте відновлення номера, – пирхнула я. – Ще до  вечора всі контакти відновлю, стосовно цього хвилюватися нема чого.

– В сенсі всі? – не зрозумів Білопільський. – Тільки не кажи, що збираєшся пробачити цьому мерзотнику.

– В тебе якийсь вибірковий слух, чесне слово, Тарасе, – похитала головою я. – Авжеж, ні.

– Правильно, зрад пробачати не можна, – підтримав мене друг. – Той, хто зрадив один раз…

– Я не настільки категорична, Білопільський. Просто тільки тут зрозуміла, що мої почуття до Жака не варті того, щоб за них боротися, – перед внутрішнім зором чомусь одразу повстало обличчя Сергій. Ті відчуття, які подарувала наша коротка зустріч, добряче мене схвилювали. – І взагалі, я не розумію, як можна користуватися чужим? Це ж як взяти чужу зубну щітку та почистити зуби, чи влізти у ношену спідню білизну, чи поїсти зі сміттєвого бака, коли в тебе повна тарілка з любов’ю приготованої страви. Гидко? Ще й як.

В мене навіть сироти на шкірі з’явилися.

– Я не думав про це з цього боку, – пирхнув друг. – Але тепер…

Він відставив горнятко кави.

– В мене занадто жива уява і я ще та зміючка. Навіть якщо і виросла у великій родині, з братом, сестрою, але ділитися своїм не люблю. Ненавиджу, якщо бути зовсім чесною. Мені легше перестати цим користуватися, ніж ділити з кимось. Тож…