РОЗДІЛ 4

– Я бачу, по-хорошому допомогти родині ти не хочеш? – Це були перші слова, якими зустрів мене батько в маєтку.

Пан Вітер був у холі: суворий та злий. Він сидів на канапі поруч з дружиною та тримав склянку з напоєм брунатного кольору.

Я знала, що мою втечу помітять, але не очікувала, що так рано. Та те, що батько і його змія вимушені так пізно не спати – мені аж душу зігріло. Тихою мстивою радістю.

До будинку мене супроводжували наче якусь злочинницю – очей не спускали. Роман навіть слова доброго не сказав, а ми ж два роки з ним не бачились! Втім, брат особливої любові мені ніколи не дарував, тож не варто було і дивуватись.

– Тільки не нервуй, любий, – поплескала Діана батька по нозі. – Для тебе це шкідливо.

– Для мене шкідливо мати дитиною таку невдячну соплячку, – скривив носа пан Вітер. – Яка заради родини і пальця об палець стукнути не хоче, думає тільки про себе.

– Кров від крові, – розвела руками я. – Беру з тебе приклад, татусику, можеш пишатися.

Батько побуряковів, вибалушив очі, став хапати повітря широко роззявленим ротом. В якийсь момент я подумала, що його серцева жаба схопила, але ні – пан Вітер був при міцному здоров’ї.

Він навіть відповісти мені нічого не встиг, бо так само здивувався ляпасу, який я раптово отримала від Романа.

– Стули писок, Авроро. З батьками так не говорять.

Я схопилась за щоку, яка горіла вогнем, та ледве стримувала пекельні сльози образи. Нехай я ніколи не відчувала підтримки й любові в цьому будинку, але й тортур не зазнавала. Мене не били, ременем не шмагали, на гречку коліньми не ставили, а як повернулась… простягати до мене руки стало якоюсь нездоровою тенденцією.

Вони знущаються, так?

– Дякую, синку, – вдоволено кивнув пан Вітер.

– Вибачся.

– Що? – глипнула я на Романа.

– Ми всі чекаємо, щоб ти перепросила, – посміхнувся брат. – Це не так легко, як лаяти родину, але ти впораєшся. Так, Авроро?

Погляди всіх присутніх тут, здавалось, пропалювали в мені дірку. Невимовлені слова грудкою встали в горлянці – будь-якої миті могло перехопити дихання.

– Перепрошую, – процідила крізь зуби я та стиснула кулаки.

– Треба було доручити її виховання тобі, Романе, – реготнув батько. – Може б скоріше люди були б.

– Мені ще не пізно долучитися, якщо ти бажаєш, – вишкірився брат, а я здригнулася від його темного погляду, в якому прочитала насолоду від майбутньої жорстокості.

Коли Роман встиг стати монстром? Чи можливо, він завжди ховався в ньому, а я просто не помічала?

– Ну якщо Аврора відмовляється допомогти родині у одній делікатній справі, то… – простягнув пан Вітер.

– Я не відмовляюся, – різко та впевнено видала я, від чого в холі на декілька миттєвостей запанувала лунка тиша.

– Невже? – вигнув брови батько. – А твоя сьогоднішня втеча…

– Я просто не люблю, коли обмежують мою свободу, – стенула плечима я. – Якщо ти здатен ставитися до мене як до рівної, то я готова обговорити умови майбутнього шлюбу.

– Як до рівної? – перепитав батько, а потім раптом закинув голову та голосно розреготався. До сліз. – Ти не в тому положенні, щоб висувати хоч якісь умови, Авроро.

Роман закотив очі під лоба. Всім своїм виглядом він наче демонстрував мені, яка я дурепа.

– Інакше ти не намагався би залучитися моєю згодою, – як би важко не було стримувати емоція, що вирували в мене всередині, але говорила я спокійно та гордовито тримала голову.

Пан Вітер поважав тільки силу. Розраховувати на милосердя батьківського серця я не мала змоги, тож головним зараз було не показати власну слабкість та змусити чоловіка рахуватися зі мною. Не як з малою дурною дитиною, а як з майбутнім партнером.

Тепер моя витівка з раптовою втечею грала проти мене. Потрібно було спочатку все добряче зважити, а потім діяти. Та ж я з дитинства мала гарячу голову і нестримний бунтівний дух…

Він уважного батьківського погляду мені зробилося недобре, але я трималася.

– Я мав рацію, ти добряче змінилася, – загадково промовив він. – Поговоримо зранку.

– Але…

Пан Вітер владно махнув рукою.

– На сьогодні мені тебе вистачить, Авроро. Діана проведе тебе до кімнати.

Мачуха, яка до цього не втручалася у розмову, лишень була мовчазним свідком, слухняно піднялася з канапи.

– Немає потреби, я сама знаю дорогу.

– Краще простежити, щоб ти випадково не загубилась нею, – пирхнув Роман та я на нього не стала зважати, зціпивши зуби пішла за мачухою.

– Ти ж розумієш, що батько просто хоче мене продати? – запитала я Діану, коли ми підійшли до кімнати, що гостинно відвели мені для проживання.

– Хіба це так погано? – поглянула на мене мачуха.

– Що? – не повірила власним вухам я. Вони всі тут живуть в якомусь збоченому паралельному світі?