РОЗДІЛ 3

Якщо батько вважав буцімто я стану приречено сидіти в кімнаті та чекати допоки на мене звернуть увагу, то він взагалі мене не знав. Мабуть, це так і було.

Інакше не запропонував би таку дикість.

Після того як трохи оговталася від першого шоку, я кинулась до свого поплічника та валізи.

– Не може цього бути, – нахмурилась я.

Хтось поцупив мої документи та гроші, поки я милася або спала. Навіть сумнівів не лишилося, що це було зроблено за наказом батька.

– От дідько! – В гаманці залишились пластикові картки та якійсь дріб’язок. – О! А це вже краще… Живемо!

Телефон був в мене. Хтось припустився великої помилки, залишивши його, і я збиралася цим скористатися.

– Тільки не кажи, що ти не прийдеш, – відгукнувся Тарас, як тільки-но відповів на мій виклик.

– Прийду, якщо ти мені трошечки допоможеш. А ти ж допоможеш?

Я вже знала, що саме почую у відповідь, але все одно не стримала переможну посмішку, яку друг не міг бачити.

– Що потрібно зробити?

Ми домовились з Тарасом, що він буде чекати на мене в машині у закутку, який не проглядався з камер, далі від головних воріт.

В наплічник я взяла мінімум необхідного та через пів години була готова втілювати свій план у реальність. Я відчинила вікно – в обличчя одразу вдарив холодний вітер.

Висота другого поверху не була смертельною, а от покалічитись можна легко. Та я не збиралась стрибати.

Прислухавшись, чи ніхто не йде, я встала на підвіконня, дотяглась до найближчої гілки та перелізла на неї.

Нехай дизайнер і змінив інтер’єр в моїй кімнаті, але дерево, за допомогою якого я неодноразово спускалась на подвір’я та тікала з будинку – ніхто не спиляв.

Тож тепер у мене був шанс здобути свободу. Так, без документів, я не зможу повернутись до академії, але хоча б не стану покірно сидіти на місці. Мені конче потрібно було подумати, як випручатись з цієї халепи, і я воліла це робити деінде та в приємній компанії.

За два роки моє тіло не втратило потрібних навичок, тож я без пригод спустилась з дерева на газон, принишкла, аби добряче роздивитися чи нікого немає поблизу. Далі перебігла двір до огорожі і видряпалась на неї.

М’язи рук палали від зусиль, але я змогла підтягтись, залізти на огорожу та зістрибнути вниз.

– От халепа, – прикусила язика я.

Здається не надто вдало приземлилась, потягнула праву ногу. Але відпочивати не було коли, тож, накульгуючи, я поспішила до місця зустрічі.

– Ти ще й досі не змінив машину? – спитала я Тараса, коли залізла в салон його старенького чорного Форда.

– На відміну від декого я не маю батьків-багатіїв, тож…

– Я їх теж не маю. Жени вже!

– Хоч би подякувала, нахабна курка, – буркнув друг, змусивши автомобіль зрушити з місця. – Зараз би на своїх двох драпала, а не їхала з комфортом на моїй ластівці.

– Дякую. Це вже не ластівка, а скоріше ржава консервна банка.

– Тс-с! Не слухай її, люба, – попестив кермо Тарас.

– Ти схиблений на цій машині, тобі вже хтось це казав? – перевела я подих, коли ми повернули на іншу вулицю.

– Якщо такі й були, то не вижили, – він поправив окуляри.

– Здається, ніхто за нами не женеться.

– А мали б? – вигнув брову Тарас. В світлі повного місяця його руде волосся мало бузковий відблиск. – Я конче потребую подробиць, ти це знаєш?

Я зняла кросівок, щоб перевірити ногу. Набряку не було, боліло середньо, але терпіти можна, тож я вирішила не хвилюватись ще й стосовно цього.

– А я спокою, кави та щось попоїсти.

– Ти нестерпна, Авроро, – закотив очі Тарас.

– І чого ж ти мене так довго терпиш?

– Бо дурень і люблю тебе, – пирхнув друг. – Як сестру, котру ніколи не мав.

– Краще б я була твоєю сестрою, ніж народилася у родині Вітер. Постійно потерпаю від цієї сім’ї. Скільки ще витримаю?

– Скільки треба, щоб міцно зіп’ятись на ноги та втерти всім носи.

Доволі скоро ми вже були в якісь нічній забігайлівці, де я з насолодою набивала живота картоплею фрі, печенею, салатом та запивала всю цю розкіш кавою. Гіркою, як і моя халепа.

Не забувала ще й пояснювати ситуацію Тарасу, якого зовсім не бентежила моя розповідь з повним ротом.

– Ти ж розумієш, що дії твого батька незаконні? Ніхто не може змусити тебе вийти заміж за нелюба.

– Скажи це пану Вітер, – пирхнула я та з насолодою злизала червоний соус з пальця. Смакота! В мене навіть настрій поліпшився. – Маю сумнів, що він до тебе дослухається чи до закону.

– Навіть Париж не зробив з тебе виховану панянку, як була бешкетницею, так і залишилась.

– Мабуть, батько вважає, що мене виховає шлюб.

– Тільки не кажи, що збираєшся погодитися?! – вдавився повітрям Тарас.