РОЗДІЛ 2

Я забагато надій покладала на крапку, яку вирішила поставити у наших стосунках з Жаком.

Мій хлопець, як виявилося, не сприймав мої відмови серйозно.

Два дні до перельоту в Київ, за які я намагалась владнати всі питання в академії та на роботі, минули наче в багряному мареві. Жак не давав мені спокою.

Він засипав мене повідомленнями, надокучав дзвінками, передавав з кур’єром квіти, солодощі, записки, а вечорами постійно намагався пробратися в мою квартиру. Я вже пораділа, що ми не встигли з’їхатись – збирались в наступному місяці – та, що Жак немає ключів. Інакше переховуватись від нього мені було б набагато важче.

– Авроро, нам потрібно поговорити. Відчини!

– Я вже все тобі сказала, Жак, – закочувала очі я, відповідаючи йому крізь двері. Зустрічатись віч-на-віч я не хотіла. Не те щоб боялася, що Жак щось мені заподіє, просто все ще боляче було від його зради, не хотілося длубатись у відкритій рані. – Прошу тебе, йди звідси та залиш мене в спокої!

– Я ж тебе кохаю, Авроро. Куди ж я піду?

– До Белли!

Подруга, краще сказати – колишня подруга, взагалі не телефонувала. Я зробила висновок, що її все влаштовує, отже і не була мені другом. Звідки тільки в мене ця сліпота стосовно людей?

– Забудь про неї, є тільки ми вдвох і більше нікого. Відчини, зайчику. Я скучив.

Я пирхнула. Як же легко в нього все було: забудь і все. Чи то у всіх чоловіків так?

– Ти ще недостатньо мене принизив? Забирайся геть! Між нами все скінчено.

– Ти не можеш мене не пробачити! – Жак так голосно гупнув в двері, що я навіть підстрибнула. – Кляте стерво!

Це, мабуть, вперше, коли я відчула небезпеку від хлопця і замислилась, щоб спробувати взяти обмежувальний припис. Жак поводився неадекватно – це лякало.

– Якщо не підеш – викличу поліцію, – попередила я і, на диво, подіяло.

– Це ще не кінець, зрозуміла? Я не відпущу тебе просто так, – сказав він, а потім нарешті залишив мене у спокої.

Зранку в мене був літак.

Я боялась, що Жак перестріне мене на шляху до аеропорту чи під час посадки – впевнена, він вже дізнався, що я їду – але хлопця ніде не було.

Мабуть, я дійсно дурепа, як і казала Розалі, бо ця крапка у відносинах більше схожа була на багатокрапку.

І це мене насправжки виснажувало. Я вже не розуміла, що саме відчуваю до Жака, до Белли та ситуації загалом. Просто хотілося перепочити.

– Чи не бажаєте чогось випити?

– Що? – я настільки глибоко поринула у власні думки, що злякалася, коли підійшла стюардеса.

– Воду, сік чи…

– Ні, дякую, – вимушено посміхнулась дівчині я. – Нічого не потрібно.

– А мені, будь ласка, от це «чи» від нервів, – озвалася до стюардеси моя сусідка – огрядна брюнетка в червоному штанному костюмі. – І швидше.

– За хвильку все буде, – запевнила її дівчина.

– Нервуєте? – повернулась до мене жінка, я ж не могла очей відвести від її потрійного підборіддя, вусиків над верхньою губою та рясних крапель поту на лобі.

– Ні, просто замислилась, – не збрехала я.

Це був не перший мій політ. Зазвичай я почувалася у літаку спокійно: могла малювати у ноутбуці, слухати музику, читати або спати.

Тільки зараз все йшло не за планом. Від надокучливих важких думок я не могла собі місця знайти та дочекатися кінця перельоту.

– А от я нервую, – зізналась жінка в тому, що було одразу помітно неозброєним оком. – Скільки б не літала вже, а все як пороблено – страшно, що хоч плач.

– Спробуйте заснути. Я чула, що це допомагає.

– Знущаєшся? – закотила очі під лоба вона. – А як впадемо, я помру та все проґавлю? Ні, не мій варіант. Я – Тамара, до речі.

– Аврора.

– Тиць, моя радість! Аврора? – здивувалася вона. – От це батьки тебе нагородили іменем, не українці, чи що? Не могли назвати Ганною, Наталкою чи Ксенею?

– Це мама обирала, вона дуже любила…

– Гріна і його пурпурові вітрила? – загиготіла Тамара, її підборіддя при цьому хилитались мов холодне, всі три.

Я скрипнула зубами. І чого люди настільки передбачувані та вузьколобі?

–  Грецьку міфологію любила, – сухо відповіла я. І чогось вірила, що це ім’я обов’язково стане запорукою мого успіху. Може, так і було б, якби матір не померла одразу після того як я з’явилася на світ, а батько не зненавидів мене за моє існування. – Але може і пурпурові вітрила…

– Дурний тебе піп хрестив, дівча. Я от свою Ксенею назвала та така гарна дівка виросла: кров з молоком. До неї лечу. Бач, живу тепер на дві країни і дві родини. В Україні – сім’я, у Франції – сім’я, а спочатку були заробітки. Ну ти втямила про що я, так? – вона зареготала.

Надмірна балакучість Тамари мене дратувала, але нічого вдіяти я не могла, доведеться терпіти до кінця польоту чи сподіватися, що ми дійсно станемо жертвами авіатрощі. Я вже не знала що краще, з такою набридливою сусідкою.