РОЗДІЛ 1

За три роки до основних подій…

Останній зосереджений мазок – я шумно видихнула, відклала пензлик, мастихін і сіла прямо на підлогу.

Картина була ще сирою, до того як вона стане такою, як у мене в уяві, ще доведеться попрацювати. Але я вже була задоволена, що бувало рідко.

– Непогано, Авроро, – сказала я сама до себе. – Дуже навіть непогано.

Міський пейзаж на березі Сени принесе мені черговий «залік» у навчанні. А можливо навіть гроші.

Якщо хтось придбає картину, коли я винесу її на ярмарок.

Я ніколи не обирала сюжети спеціально, це відбувалося з натхнення, та влучала точно в ціль і лише вдосконалювала майстерність.

Не знаю, чи вийшло б це на батьківщині, але коли ти народилася із золотою ложкою в роті, гріх не скористатися можливостями сім'ї. Навіть, якщо ледь терпіти можеш рідню.

Я завжди почувала себе білою вороною серед родичів.

Їхні інтриги, брудні секретики та жага влади мене не приваблювали. І тому коли батько за черговий протест проти сім'ї вирішив заслати мене на навчання за кордон, я навіть зраділа.

Франція – чудове місце для такого роду заслання. Еге ж?

За родичами я не сумувала, старанно навчалася, дихала на повну міць легень, насолоджувалася свободою, улюбленим заняттям та початком дорослого життя.

І нехай батько наполягав на юридичній освіті, я змогла відстояти своє право на індивідуальність та навчалася в академії мистецтв, як і мріяла з дитинства.

Це вартувало мені залишків нормальних відносин з батьком. Він і до цього мене не сприймав серйозно, а зараз й поготів не дивився у мій бік.

Досі вважав, що я покину свою безглузду мрію та стану займатися тим, що він обере для мене. Але… я була занадто впертою, щоб поступитися.

А він занадто заклопотаним, щоб звернути на мене всю увагу і притиснути як слід.

Ось так і жили.

Вже два роки не бачились, я навіть на канікули не прилітала додому, гарувала за самостійне майбутнє.

В ньому я бачила себе художником, з європейською освітою та світовим іменем. Занадто зарозуміло?

Але ж я цього гідна, точно знала.

Генієм я не була, але й посередністю також – вміла тверезо оцінювати власні шанси на успіх.

Другий курс навчання був майже позаду, до того ж, у боротьбі за самостійність від моєї родини, я навіть змогла влаштуватися на підробіток помічником флориста.

Додатковий заробіток до стипендії допомагав мені зводити кінці з кінцями, самостійно сплачувати за орендовану квартиру та зіскочити з голки споріднених дотацій. Це був прогрес!

Тепер я майже серйозно могла заявити, що не залежу від династії Вітер.

Залишилося тільки вивчитися, міцно стати на ноги і віддати ті гроші, які батько колись вклав у моє навчання та перебування тут. Він не посоромиться і шматком хліба мені дорікнути, якщо треба буде.

Я повинна скористатись моментом і забезпечити собі нормальне життя, поки батько не вирішив повернути безпутну доньку у лоно сім’ї та не перекрив мені кисень.

Лекції, робота у квітковому салоні, підготовка картини – все це настільки мене втомило сьогодні, що очі злипалися. Тому й вирішила лягти раніше, сподіваючись, що міцний сон зможе відновити витрачені сили. Тільки-но ледве залізла в ліжко, як задзвонив телефон.

– Гр-р, – загарчала я, зганяючи всю злість у подушку, але відповісти на дзвінок довелося. – Так?

– Аврора, родина хоче, щоб ти прилетіла додому, – сказала без зайвих привітань моя старша сестра – Анжеліка.

Вона ніколи зі мною не сюсюкалась. Навіть тоді, коли я ще ходити не вміла.

Але саме з Анжелікою в нас не було ворожнечі, а зберігався нейтралітет, який обидвох влаштовував. Ми не спілкувались, та коли доводилось це робити – якимось дивом навіть не сварилися.

Це була або повага, або байдужість. Я ще не втямила.

– І тобі добрий вечір, Ліко. Як справи? Як здоров'я? Я жива, навчаюся і навіть маю певні успіхи. Хочеш розкажу які? – Скривилася я, попутно перевіряючи годинник.

Час був дитячий, але зазвичай увечері родичі мені не дзвонили. Що там увечері, я з сім'єю взагалі по рідкісних святах спілкувалася. І воліла, щоб так було й надалі.

– Якби я хотіла відчути себе стервом, то подзвонила б до мачухи чи батька. Тож залиш сарказм при собі, Авроро. Я в ньому не маю потреби, свого вистачає.

– Перепрошую, – пішла на поступки я і Ліка одразу також зробила крок назустріч:

– Гаразд, забудемо.

Я вже зрозуміла, що причина для такого дзвінка була, і вона досить серйозна.

– Що трапилося? – У районі шлунка у мене з'явилася неприємна важка грудка – передчуття. Моя інтуїція ще ніколи не давала похибки. Але зараз, я воліла, щоб стався цей перший раз.

– З батьком все погано. Ти маєш повернутися.

У Анжеліки був досить суворий сухий тон голосу, наче у людини, яку змусили робити те, чого вона не хоче. Вона була закрита, тому мені ніяк не вдавалось намацати і зрозуміти межі катастрофи, на яку варто чекати.