ПРОЛОГ

Я не професійна утікачка, але змушена зникнути.

Занадто багато людей воліє мене знайти. І якщо їм це вдасться, то нічим добрим для мене не скінчиться.

– Ма-а! – знову почувся гіркий плач.

– Іду, синку!

Я мусила врятувати не тільки себе – сина.

За останні кілька років я вже звикла до поневірянь і навчилася розв’язувати проблеми краще за будь-якого професіонала по режиму катастрофи.

Проте зараз я ладна була на стіни дряпатись, через те, що зірвалася з місця так шалено, поспіхом і нічого не підготувала для комфорту Андрія. З одним наплічником за спиною і дріб’язком в кишенях.

Заради сина я була ладна перевернути світ догори дриґом. Або переступити межу закону, як уже не раз робила…

А от до хвороб Андрійка спокійно ставитися так і не навчилася.

– Почекай, горобчику, мама зараз, – заспокоювала я синочка поки перевіряла шафки. – Десь тут має бути аптечка, правда ж?

У те, що в ній знайдеться дитячий жарознижувальний засіб, надії було мало, але... можливо, доля захоче нам посміхнутись? Я дуже потребувала хоч трошки талану. Ми з синочком потребували.

– Де ця клята аптечка? – бурмотіла собі ніс я.

Ану ж господиня, у якої ми винайняли квартиру на кілька діб, зробила нам такий подарунок  і залишила ліки?

– Ма, – знову покликав син із кімнати. Начебто і на межі чутності, але я чудово почула його хрипкий голос.

Коли стаєш матір'ю, всі почуття загострюються і якщо слух раптом не справляється, то починаєш чути свою дитину серцем. Раніше я думала, що це все вигадки, поки не випробувала на собі.

– Іду, Андрійко! – Аптечки ніде не було.

Сама не при собі, я стукнула кулаком по шафці, не боячись відбити руку. За себе зараз не думалося і болю також не відчувалося.

Син лежав на канапі: худенький, голяка, блискучий від поту, з гримасою страждання на обличчі. Його катувала пропасниця.

Де вона тільки взялася на наші голови?

Кажуть, що хвороба не обирає час, але чогось причепилася у найпаскудніший, коли мені і допомоги нема в кого попросити. Ні сина залишити, ні грошей позичити.

– Зараз, горобчику, потерпи ще трохи. – Я знову почала обтирати його тільце водою з оцтом – це єдине, що я мала у своїх помічниках.

Цілодобових аптек поблизу не знайдеш, а де ще відшукати ліки посеред ночі в незнайомому місті, я й гадки не мала.

Ті, що купила ввечері за останні гроші, які, ризикуючи, зняла з банківської картки – не допомогли. Чотири години ще не минуло, ліки мали подіяти, але температура тільки зростала.

Я знала, якщо буду користуватися картками, мене відстежать, але мала надію – не встигнуть. Не така я важлива птаха, щоб залучати дорогі ресурси у будь-який час доби, щоб мене знайти.

Зранку ми з Андрієм поїдемо з цього міста до іншого. Знайдемо якесь безпечне місце. Аби тільки протриматись до ранку та вгамувати лихоманку.

Я шукала, де тут можна замовити доставку жарознижувальних кур’єром, але в маленькому містечку, яке обрала тимчасовим прихистком, таких послуг не надавали.

На межі розпачу я навіть пішла по сусідах. Так, вночі.

Зовсім голову втратила. А хто б не втратив?

У трьохповерхівці старого типу було не надто багато квартир, двері мені ніхто не відчинив. Я б теж, мабуть, не відчинила.

– Забирайся геть! – заволала якась бабця – єдина яка не проігнорувала мій стукіт та вирішила залякати.

– В мене син захворів. Допоможіть, будь ласка! Можливо, у вас є ліки?

Чесно кажучи, я навіть не знала, які саме, що може подіяти і не нашкодити – безпорадність мене помалу вбивала.

– Геть, кажу, йди! Злодюга!

– Я не злодійка, просто…

– Я зараз міліцію викличу! Пішла звідси!

Я притулилася лобом до дверей.

– Не міліцію – поліцію, – тихо виправила я. – Давно вже поліцію.

– Га?

– Викликайте! Можливо, хоч вони мені допоможуть… – Я була в розпачі, але не на межі, щоб дійсно чекати поліціянтів, тому повернулась до квартири.

Серце боліло від занепокоєння за Андрійка. Поки що я ще боролася з хворобою, яка спіткала мого синочка, але, схоже, вже їй програвала.

А все через тотальну втому, яка переслідувала мене без спочинку, мандрівне життя та постійний стрес.

Я намагалася довго не затримуватись в одній квартирі чи одному місті.

Грошей було обмаль, я підробляла стихійно, нелегально, бралась за будь-яку важку працю, та замітала сліди, щоб не потрапити на гачок до тих, кого так нахабно кинула.

З тими людьми, яких я зважилася обдурити, не жартують.

Заради чого, от питання, я ризикувала? Чому не забезпечила Андрію безпечне життя?

Не змогла зрадити чоловіка, якого досі кохала. Хоч і була йому потрібна так само як бруд під нігтями. Дурепа.