Татові лелеки

Весна цьогоріч видалася незрозумілою, неймовірно мінливою, як старшокласниця в своєму першому коханні — ранньою, з післяобіднім ласкавим сонцем та неприємно холодними вечорами, як ниючий зубний біль.

А в день, коли повітря прогрівається і вже не коле морозною гостротою, а пахне талою водою, свіжим, трохи солодкуватим ароматом «сирої деревини» — з цілою гамою вибухів. У кожного дерева свій запах: у берези — тонкий, ніжний, ледь дігтярний, але водночас дуже свіжий і «водянистий». Так пахне й березовий сік. Дуб пахне важко, глибоко, з нотками моху та старої деревини — навіть весною він зберігає свою терпкість. Тополя має один із найсильніших весняних запахів: її кора і бруньки пахнуть терпкою смолою, гіркотою та прянощами.

І все це — у поєднанні з ароматом першої, ще зовсім несміливої трави, що пробивається крізь торішнє листя. Небо розлилося високою синявою, у якій сонце купає свою золоту шевелюру, змушуючи землю дихати на повні груди, наче закохану до безтями жінку.

Саме в такий прозорий квітневий день на нашу вуличку повернулися вони — лелеки. Вже два роки, як із нами немає тата, а вони повернулися.

Пам’ятаю, як того року сталася якась біда. Чи то стара сусідська груша не витримала зимових вітрів, чи то саме гніздо, що роками важчало від нових гілок, розпалося й рухнуло додолу, чи електрики розчистили лінії електропередач разом із гніздом — пам'ять вже трохи стирає деталі.

Але я чітко пам’ятаю ту розгубленість у повітрі. Пара птахів кружляла над нашою вуличкою та хатами, видаючи сухий, тривожний клекіт. Вони робили коло за колом, шукаючи собі домівку, якої більше не було. Їхні широкі крила важко розсікали повітря, а довгі тіні безпорадно ковзали по дахах і порожньому стовпу, ніби намагаючись зачепитися хоч за щось знайоме. Вони виглядали такими безнадійно нещасними на фоні величезного, як океан, неба.

Тато довго не міг на це дивитися. Він стояв коло воріт, притінивши очі долонею, і тихо сказав: «Їм потрібен дім».

Тоді на нашій вуличці почався справжній рух. Тато покликав сусідів, і робота закипіла. Я й досі бачу цю картину: чоловіки радяться, тягнуть дріт, збивають дерев’яну основу, схожу на велике колесо. Тато власноруч мостив там перші гілки — так, щоб птахам було зручно «зачепитися» за нову оселю.

Вони встановили міцну опору прямо навпроти нашого двору, підняли на неї те штучне гніздо і закріпили його так надійно, ніби будували дім для найрідніших людей. І лелеки прийняли цей дарунок. Того ж вечора вони сіли на нове місце, довго вмощувалися й перебирали дзьобами гілочки, ніби дякували за турботу.

Минули роки. Садок знову вдягається у біле шумовиння цвіту, а земля випромінює те саме весняне тепло, від якого хочеться мружитися. Тепер, коли тата вже немає з нами, цей світ здається трохи тихішим. Але щовесни, коли небо розрізають широкі крила, серце завмирає.

Я виходжу за поріг, піднімаю очі до гнізда навпроти двору — і бачу їх. Вони повертаються. Незмінно, впевнено, додому. Пам’ятаю, як тато завжди щиро радів, коли вони прилітали; як у ту мить його обличчя осявала тепла, лагідна посмішка. І зараз, дивлячись на них, я не можу стримати сліз. Бо в кожному помаху цих крил, у кожному спокійному клекоті я бачу татові руки. Його доброту, яка не зникла, а залишилася жити тут, на високому стовпі, оберігаючи спокій нашої вулиці.

Живуть татові лелеки — отже, живе і пам'ять про нього. І здається, що тато десь там, за обрієм, усміхається, бачачи, як його птахи знову принесли весну на наші пороги.