Мамин хліб

Мамин хліб🍞 🍞 🍞 

Пам'ятаю, в дитинстві завжди були особливими ті дні, коли мама в печі пекла хліб та пироги. Це було не просто кулінарне дійство – це був ритуал, зітканий із тепла, терпіння та любові, що повторювався кожного майже тижня .

У повітрі вже зранку зависав густий, затишний запах розтопленої печі. Батько з лагідною турботою підкидав у жерло сухі дубові дрова, що весело потріскували, випускаючи із комину сріблястий димок. Заслінка, важка, чавунна, ставала гарячою, а мама лише зауважувала, що піч "набрала жару".

А потім починалася священна дія з тістом. Мама, засукавши рукава, замішувала його у великій діжі. Воно було пружне, живе, майже дихало під її сильними, але лагідними руками, припорошеними борошном. Навіть у цій роботі відчувалося невелике нервове напруження: аби хліб "не сів", аби тісто не було гливким (непропеченим, важким), а пироги вдалися на славу. Ці невидимі тривоги були частиною ритуалу, нагадуючи, що успіх залежить не лише від жару, а й від Господньої ласки.

Залишивши тісто «підходити» під чистим, вишитим рушником, вона тим часом готувала начинки для пирогів: сир  (той, що з жовтком і ваніллю), з сипцем ( що з шкварками) ,  засмажену кубиками  картоплю з лівером для найситніших, а влітку – соковиті, кислуваті вишні, від яких тісто рожевіло.

Ми, малі, крутилися біля неї, наче дзиґи, спостерігаючи, як її майстерні пальці формують круглі хлібини і швидко, майже не дивлячись, заліплюють акуратні місяці пирогів. І тут ми вмикали наше дитяче лобіювання: «Мамо, кидай побільше начинки! Нехай тіста буде поменше, а начинки – щоб було добре!» Мама лише посміхалася краєчком вуст, але завжди дослухалася до наших вимог, роблячи пироги такими, щоб вони аж розпирало від усього, що всередині. На засмажену стару жаровню встелену листками від наших списаних шкільних зошитів щиро вимашену олією, щоб не прилипали , вони лягали рядком, чекаючи своєї черги. Підходили.

Коли лопата із хлібом і пирогами зникала у вогняному череві печі, починалося торжество очікування. Це було очікування, наповнене ароматом, який розтікався у просторі. Навесні він змішувався із запахом квітучих вишень у садку; влітку – з теплою пилюкою та запахом скошеної трави на вулиці. Цей смачний, густий запах гарячого хліба і печених пирогів відчувала вся вулиця, наче це був спільний, сімейний святочний сигнал. А мама тихо, ледь чутно, молилася, щоб тільки-но все вдалося, не сів хліб і не став гливким.

Ми бігали по колу, по двору, передчуваючи ту мить, коли мама відкриє піч. І ось цей момент: вона вправно витягує гарячі, червоні від вогню, золотисті від змащення яєчком, духмяні пироги. Вони шипіли, викладені на дерев’яний стіл. Вся хата наповнювалася парою, теплом і неймовірною приємністю.

Ми миттю кидалися до столу, і тоді лунала найдорожча і найважливіша фраза:

— Їж обережно, їж небагато, бо тісто ще гаряче, щоб животик не болів.

Це була не заборона, а мамина турбота і мамина любов, загорнута у хрустку скоринку. Це відчуття безпеки, тепла і того, що ти – центр її маленького Всесвіту, назавжди залишилося найбільшим дарунком дитинства.