Острів мого дитинства

Моє рідне село – то справжня перлина моїх дитячих спогадів. Воно розкинулось у дивовижній долині, немов у затишній чаші, оточеній з одного боку річкою, а з іншого – великим глиняним пагорбом. З дитинства складалося враження, ніби тут колись було море або льодовик, які сформували такий глибокий і особливий рельєф.

   З одного боку височів густий мішаний ліс, з іншого протікала річка, а з третього боку на великому пагорбі завжди шумів квітучий сад. Ця велика долина була щедро прикрашена просторими луками та невеличкими болотцями.

  Саме через те, що село було так оточене з усіх сторін – річкою, пагорбом, лісом, – у дитинстві складалося враження, ніби ми живемо на якомусь особливому острові. Навколо великий простір, а ми тут, у своїй затишній долині, захищені і відокремлені, немов у казці.

    Щойно темрява огортала село, весняно-літня симфонія звуків оживала під вікнами. Невтомні пташки заводили свої мелодії, а соловейко виводив свою партію до пізньої ночі. Цей неповторний спів переливався єдиним весняним луном, сповіщаючи про початок теплих днів. А коли він починав стихати, долучався особливий концерт від місцевих мешканців — жаб! Їхнє скрекотання та гул цикад наповнювали повітря, створюючи єдиний весняний хор, що додавало радісної симфонії і сповіщало про настання тепла. І все це супроводжувалося пахощами трав, які особливо відчувалися вечорами, коли сідаєш на поріг чи на лавочку біля двору. Але всю цю красу супроводжував один негаразд – комарі! Це були не просто комахи, а ненаситні мутанти, що жадібно хотіли твоєї крові від вечора до самого ранку.

     А наша вулиця була особливою — вона йшла по колу. Ми, діти, могли годинами бігати, гратися і кататися на велосипедах цим кільцем, яке завжди повертало нас додому. Ця частина села була дуже зручна для дитячих розваг.

Особливо коли дорогу заасфальтували, ми, всі сусідські діти, гуртом виносили крейду, м'ячі, гумки і гралися. Крейдою малювали собі власні будинки, сади, класики, щоб пострибати.

 У нас усе літо була розмальована дорога в різні кольори. А коли проходив дощ, то ця крейда змивалася, фарбуючи воду і створюючи кольорові потічки, які утворювали калюжі.

    Вуличка вела прямісінько до річки, де стояла наша місцева гордість і водночас символ минулого — старий, майже столітній, дерев'яний міст, зведений ще за часів панів. Він був трохи розваленим і потребував ремонту, але для нас, дітвори, був воротами в інший бік світу.

  По обидва береги річки схиляли свої довгі гілки старі верби, шепочучи загадкові історії і торкаючись води. А біля води, серед осоки, буяла незліченна кількість лепехи, яку ми щороку рвали на Зелені свята, щоб прикрасити долівки в домі.

Трохи далі, біля мосту, на вигоні, де паслися корови та безліч сусідських гусей, щороку на Івана Купала збиралися люди. Це було місце великих гулянь: палили вогнище, співали пісень і водили хороводи. Це було одне з найбільш очікуваних свят, що яскраво закарбувалося у моїй пам'яті.

   Усі ці картини — від запаху лепехи до дзвінкого скрекотання жаб і гуркоту велосипедів по кільцевій дорозі — назавжди залишилися в моїй душі. 

Рідне село стало не просто місцем на карті, а невичерпним джерелом любові та сили. Моїм островом де є той вічний, теплий промінь, що зігріває мене, де б я не була, і завжди повертає до найчистіших і найщасливіших днів мого дитинства.

Якщо дочитали і Вам сподобалась то поставити вподобайку та прокоментуєте поділіться своїми думками про нарис, щоб я знали чі писати ще.