Нарис із борделю

Він платив їй 500 марок за сеанс. Приходив у бордель, брав міцне вино. Вибирав кімнату, яка б мала бути сірою і темною. Садив її майже оголеною навпроти і дивився, дуже прискіпливо, в очі. Вона сиділа, думала про щось своє. Він випивав каву, ще пару бокалів вина, викурював сигарету, потім розбирав їй у голос герменевтику, брав свій зонт і йшов додому.

Вона чомусь плакала після довгих вечорів до світанку. Потім приходили клієнти, і вона притуплювала відчуття.

Завжди виходила до нього у тонкому шовкові, кілька діамантів і розпущене волосся.

Одного разу він сказав їй, що все могло бути по-іншому, і довго мовчав, потім виронив репліку: «Якби я був іншим…». Питав у неї, чи вона когось любить, чи ненавидить чоловіків, як ставиться до дотиків. Запитував, чи усі повії однакові на смак, чи правда, що у кожної є своя історія зламу, чи мріє про свободу і коли померла для світу цього.

Вона ж колись запитала, чи повертається попіл у глину. Він сказав: «Так, коли пам'ятає своє ім'я».

-Я практично не сказав нічого, усі розмови пусті – такі, як зараз, – він струсив попіл і довго дивився на дим, – хоча я знаю, що ви скажете.

- Ми, напевне, Ви та я, будемо мертвими пам'ятати калюжі крові, що не висихають.

-Хіба?

-Так, я постійно йду з похоронів до ресторану, хвилина до... тут кожний думає, що хоче.

-Ніби роздягатися перед розстрілом, – вона замовчала та закрила обличчя рукою, – я вам потрібна?

-Майже ні, – в його очах засвітилися сльози, – ви – спогад.

Вона знала, що він приходить в дощ.