28

- Ваша високосте, - почала жриця, але Ар-Лан зупинив її.

- Все складніше, ніж ми думали...

- Але ж він сам зізнався і сказав, чому! - вигукнув спадкоємець.

- Шанмей, ти поясниш мені? - в голосі імператора швидше була цікавість, ніж гнів.

Далі Андрій не чув.

Він наче провалився. Останнє, що він відчув - як його підхопили сильні руки.

Звук кроків по каменю.
І тиша.

Він прийшов до тями в якихсь незнайомих покоях.

Не Холодний палац, не кімната, яку він ділив з Саїном і близнятами... але і не в'язниця.

Просто безлика, як в казармі, кімната, хіба що з поправкою на місцевий побут.

Вікно, не закрите гратами.

Андрій спробував поворушитись. Болю не було, тільки слабкість, така, наче після перевтоми або якогось дуже гидкого вірусу взимку.

Він припіднявся на ліжку. Завів руку за спину і провів, наскільки зміг. Відчувались рубці, на дотик - майже як давні.

Тут навіть не вгадаєш, скільки часу минуло.

Він піднявся, підійшов до дверей, смикнув за ручку. Відчинились.

За дверима був коридор. Просто сірий камінь, тьмяно сяючі лампи на стінах.

Андрій зробив кілька кроків, коли його зупинив молодий чоловік в жовтуватих штанах і сорочці з грубої тканини.
- Шао Арієн, маєток охороняється. По дому і саду можете ходити вільно, за стіни вийти не вдасться.

- Де я? І що з шао Іртаєм? - спитав Андрій.

- З ним все добре... наскільки може бути добре в такому положенні, - чоловік схилив голову. - Він в заміській садибі, яка належить спадкоємцю. Під охороною, як почесний полонений, до кінця слідства. Йому ніхто не заподіє зла, про це можете не хвилюватися. 
Андрій видихнув:
- Хоч так... то де я?

- В маєтку його високості принца Ар-Лана, шановний шао. Вам краще не ходити далі відхожого місця... якщо потрібно, проведу. Ви ще надто слабкі. Дванадцять днів без тями... цілитель думав, не виживете.

Андрій охнув:
- Скільки?!

- Дванадцять, - повторив чоловік. - Ви лежали, як лялька з ганчір'я. Вас поїли відваром зу, давали рідку і ситну їжу, потроху, щоб не захлинулись. А ви марили, говорили незнайомою мовою, ворушили руками і ногами, хотіли кудись іти, повторювали... - він нахмурив брови, напружився і повторив так, наче чужі слова давались важко: - «е-пі-криз»... «ті-лі-киб не-ін-су-лі».

- Ой мамо рідна! - вигукнув Андрій, і всередині стало холодно. Наче щось холодне проковтнув.

- Його високість до вас слуг приставив, день і ніч вас гляділи. Ну ж бо, ходімо. Вам ще не можна довго бути на ногах.

Коли вони знову зайшли в кімнату, Андрій сів на ліжку і спитав незнайомця:
- А ви ж хто?

- Ванмін, управляючий його високості.

- Старший чи молодший?

Ванмін фиркнув:
- Старший, звісно! Шао задає дуже дивні питання... хоча, може, саме тому його високість вами зацікавився.

Він хотів іти, але Андрій зупинив:
- Ванмін, не йдіть, будь ласка! Сядьте і розкажіть мені, що сталося за ті дні, коли я був без тями.

Управляючий сів поруч на низький табурет, склав руки на колінах, задумався, а тоді почав:
- Ніхто спочатку не зрозумів, чому його високість привіз вас сюди. Наказав доглядати... і не просто лікувати і вутку виносити...

- Що виносити? - охнув Андрій.

- Ну вутку, ви ж лежачі були, - Ванмін ворухнув ногою, вказавши на щось під ліжком, Андрій заглянув і побачив предмет, абсолютно схожий на знайомі йому по лікарні.
Очманіти!

Ванмін продовжив:
- Так от, його високість звелів, що, якщо маритимете чи будете когось кликати, записувати і доповідати йому. Дивина та й годі. Цілитель казав, ви були дуже слабкі, радив давати сире, але шши ви не хотіли, комах і м'ясоїдних рослин теж, вам перетирали і згодовували кашицею. Ви не те щоб і багато говорили, тільки повторювали, що шао Іртай ні в чому не винен. Коли був дуже сильний жар, співали. Не знаю, що вам сказати ще. Його високість звелів одразу кликати його, як ви отямитесь. Сьогодні він у палаці... може, якраз в обідню годину і буде.

І він пішов.

Слабкість справді ще давала про себе знати. Андрія знов стало хилити в сон, він придрімав, а коли прокинувся, вже подавали обід. Принесли столик, дещо вищий, ніж ті, що Андрій звик тут бачити, поставили так, щоб він міг їсти, сидячи на ліжку, і принесли підходящий стілець.

Подали тарілки з якимсь гарячим супом, який пахнув чимсь приємно гострим, чашки і чайник з напоєм. Невдовзі прийшов Ар-Лан. Сів за стіл і швидко накинувся на їжу, було видно, що зголоднів. Андрій незнайому їжу пробував обережно.

Ар-Лан підняв голову:
- Не бійся, сирого тут нема.

Їли в тиші, майже спокійно. А тоді Ар-Лан налив напій з чайника по чашкам, підсунув одну до Андрія і буденним тоном спитав:
- Тепер розповідай...хто ти такий?