27

А через кілька днів гарем сколихнула звістка: первосвященниці і жрецям, які були на зустрічі з принцем, раптом стало дуже зле. Усі злягли з жаром і лихоманкою, а ступні вкрились виразками.
Принц і його улюблений наложник не постраждали, і всі в гаремі заговорили про одне: це шао Іртай!

За Андрієм прийшли ввечері, тихо, майже буденно. Слуга, такий же безликий, непомітний, як всі, зайшов до покоїв, передав наказ:
- Кайсін бажає бачити шао Арієна. Прошу слідувати за мною.
І вони вийшли у внутрішній дворик.

Там чекав непримітний на вигляд паланкін, який стерегла охорона.

- Прошу, шановний шао Арієн, - сказала висока жінка у формі, і від її тону Андрій згадав те саме, з рідного світу: «зараз ви будете зовсім не шановний».

Дивитись у вікно йому заборонили.
Паланкін похитувався. Андрій сидів рівно, тільки руки стиснув сильно, так, що аж кісточки на пальцях побіліли.

Що з Іртаєм?

Хоч би спадкоємець повірив, що він не винен... хоч би тут було якесь справедливе слідство! Але він боявся, що тут сподіватись на це не варто.

Паланкін зупинився – звісно, ж не біля будинку кайсін, а в зовсім незнайомому місці. Андрія повели до будівлі з чорного каменю, біля входу в яку стояли постаменти зі статуями сплячих чорних ящурів.

Чорний одинак, - згадав Андрій. Це був знаний у палаці символ Ар-Лана.
І саме цей різновид ящура був тут символом правосуддя, «бо в одинака немає клану, а отже він не буде до когось прихильнішим через власні інтереси».

Його привели в зал. У світлі масляних ламп було видно трон, на якому сиділа жриця в червоному вбранні. На сходинку нижче займали місця імператор і його сини - принц Шенчжень по праву руку, Ар-Лан по ліву.

Іртай стояв на колінах на кам'яній підлозі, вдягнений в просте домашнє вбрання, в якому його, мабуть, і забрали. Волосся, не зібране в зачіску, спадало на плечі, закривало обличчя.

Андрія штовхнули в спину, і він впав поруч, тільки встиг впертися в підлогу долонями.

- Хто? - коротко спитала жінка, яка сиділа на троні. Голос відлунював під високим склепінням.

Іртай підняв голову.
- Цей недостойний може каятись тільки в тому, що не побачив, хто і як саме вчинив лихе.

- У нього не було причини діяти, рід Шенлай нам вірний і нами шанований, - мовив спадкоємець. - Але якщо не ти, Іртай - ти когось підозрюєш?

«От гад!» - подумав Андрій. – «Це ж твоя кохана людина! Ти дав йому другий ранг, хотів піднести і ще вище... то де ж ті почуття?!».

- Цей недостойний не сміє говорити про людей те, в чому не певен, - стримано відповів Іртай. - Хай боги відкриють шановній ла'лін Інцзянь істину. Перед кладкою, навіть на молодшого, бажаючих усунути суперників і суперниць немало.

Жриця клацнула пальцями, і десь з глибини і темряви безшумно вийшов слуга з батогом в руках. Подав знаряддя їй.

Андрія пробрало холодом... і він різко піднявся на ноги, випрямився і голосно сказав:
- Це я їх отруїв! Бо народ імперії Цайшен-Юн-Цаньлоу мої кровні вороги. Шао Іртай нічого не знав. Я грав роль! Я обманув його довіру.

- Справді? - ла'лін Інцзянь подалась вперед. - Чого ти добивався?

- Помсти за ганьбу, якою імперія вкрила рід Ван Вейден! Торжества істинної віри! - і Андрій перехрестився.

- Брудна гадюка... - видихнув Іртай і закрив обличчя руками. Його плечі здригнулись.

Андрій прикусив губу.
Хай краще буде так. Хай ненавидить, хай вважає, що його обманули і зрадили - але залишиться живим.

Ла'лін Інцзянь піднялась і спустилась вниз, до Іртая і Андрія. Звеліла:
- Шао Іртай, відійдіть. Перевіримо, чи ваш помічник каже правду.

Від першого удару Андрій впав на підлогу. Боляче вдарився грудьми об камінь, закашлявся, і одразу відчув в роті солоний присмак. Спину обпекло, наче вогнем. Він стиснув зуби.

Батіг свиснув вдруге.
- Шао Арієн. Хто підсипав отруту?

- Я! - викрикнув Андрій і знов закашлявся.

Він безпомічно шкрябав пальцями по підлозі, тіло смикалось, але він тільки стискав зуби.
Не проговоритись. Стояти на своєму.

- Що це була за отрута? - спитала жриця.

- Я не скажу.

Новий удар.
- Як ти її додав?

- Я не скажу.

Ла'лін Інцзянь не зупинялась.
- Якщо ти зізнаєшся, яка від неї протиотрута, тобі, можливо, залишать твоє жалюгідне життя.

- Немає протиотрути...- прохрипів Андрій. - Вони всі мають померти... бо вони брудні язичники.

Перед очима наче палав вогонь. В вухах шуміло. Нещадний біль розривав на шматки. Андрій тільки кричав, на одній ноті: «ааааааа...».

І раптом прозвучав голос Ар-Лана:
- Годі. Його забираю я.