11

...Тканину знайшли і в ще кількох кімнатах, де ніхто не жив, і стали ділити між тими, кому був потрібен новий одяг. Звісно, такі як Фейхен і Лішан навіть дивитися не захотіли на скромне і не модне, а от старшим шао знахідка сподобалась. І біля них Андрій став вчитися шити. Йому спало на думку прикрасити одяг так, як в селі вишивала сорочки бабуся Ніна - візерунками з виноградом або дубовим листям.

Вишивки хрестиком тут не знали - всі візерунки на одязі, які Андрій тут бачив, були більше схожі на китайську вишивку, яку показували в передачах про подорожі.

Коли у нього знов з'явилось трохи дрібних грошей за продаж рослин з синім барвником, він попросив Сіна купити олівець... тобто, крейон, як тут казали... і акуратно наніс на тканину візерунки - такі, як пам'ятав. І попросив шао Арунея показати, як вишивати.

Аруней здивовано глянув на його малюнок:
- Де це таке буває?

- Там, звідки я родом... мабуть, - розгублено відповів Андрій.

Мабуть, тоді він був справді щасливий... йому подобався запах побілки, подобалось покривати лаком дерев'яні стовпи і рами, обробляти олією папір для вікон. І він не бачив нічого такого в тому, що працює разом зі слугами.

Головне, що кожен день був схожий на попередній, а втома після роботи відходила, а не накопичувалася, пульсуючи в голові, як тоді, коли він до ночі засиджувався над нікому не потрібними статтями і тестами.

І так тривало до дня, коли Іртаю прислали запрошення до спадкоємця.

- Потримай дзеркало, будь ласка, - попросив Іртай, вплітаючи в зачіску живі квіти. - Дивись, гарно? В мене немає нічого дорогого, а обвішуватись дешевими брязкальцями для зустрічі з самим спадкоємцем престолу... якось не годиться. Але якщо квіти жовті, до них вбрання кольору морської хвилі не піде... радше теж жовте, але світліше на тон...

- Ти не боїшся? - здивувався Андрій.

- Чому? Шао для того і існують...

- Але ж мене спадкоємець побив! - знову згадав він.

- Але ж ти з Таміду, - вже вкотре сказав Іртай так, наче це пояснювало абсолютно все.

- Слухай, це несправедливо! Я ж довів, що не такий... - обурився Андрій і раптом замовк.
Що сказав би він у своїй рідній країні, якби йому хтось почав доводити, нібито серед деяких, кхм, сусідів, є й хороші люди?

Ну блін, і начебто світ непоганий, і люди адекватні (і тут ще ніхто не придумав Національну службу охорони здоров'я!)...але ж так не пощастило втрапити в тіло з таким минулим!

- Припустимо. Але люди ще довго різне говоритимуть... - Іртай зітхнув. - Не звертай уваги. Скажи краще, мені до лиця?

- Якщо він не впаде до твоїх ніг, значить, він козел, який тебе не вартий! - пожартував Андрій.

Іртай відволікся від споглядання себе в дзеркало.
- Що таке «козел»?

От блін! Знову забув, що тут є тільки ящірки в різних варіантах... - подумав Андрій і пояснив:
 - Ну, це такий ящір, який не розуміє свого щастя.

- В вас так говорять? Згадав, значить. От так, мабуть, поволі і все інше пригадаєш, - задумливо мовив Іртай.

Минуло кілька днів. Андрій продовжував займатися звичними буденними справами. Йому подобалось, як змінюється колись занедбаний палац, як в кімнатах і коридорах пахне воском, лаком, деревом...

Але неочікувано за ним прийшли з імператорського палацу. В листі на вишуканому дорогому папері повідомлялось, що шао Іртай отримав другий ранг при спадкоємці престолу і забажав взяти шао Арієна до свого почту.

«Тільки не це!» - хотів вигукнути Андрій, але застиг на місці.
Він же так сподівався... затишне місце, смачна їжа, робота до душі, майже ніхто не гнобить (порівняно з комісіями з міністерства, навіть Юртана можна вважати янголом небесним). І тут на тобі!
Ну спасибі, приятелю, допоміг...
Його навіть не питали. Просто звеліли скласти всі потрібні речі в скриню і прямувати до паланкіну. Навіть попрощатися ні з ким не дали: «слід залишити старе життя позаду, як змія скидає стару шкуру, і бути вдячним долі за такий подарунок».

Нічого собі подаруночок!

В саме кубло змій, де всі добре пам'ятають минулу версію Арієна ван Вейдена.