5

З інтонаціями п'яного офісного красунчика на корпоративі Фейхен почав розповідати, як зустрівся біля воріт з торговцем дурманом і що від того почув. Що носять при дворі («в моді попелясто-рожеве, ми на століття відстали!»), з яким молодшим з Півночі ходить на прийоми пані Маертай  («отой не дурний, зрозумів, в який бік вітер віє»), яких пісень співали недавно в будинку Ваньчунь і як шкода, що торговцю на вухо їздовий ящір наступив.
- І отак прямо про хоробрість Ар-лана співали? - не повірив Міксен.

- Так це ж він пройшов з військом через Віландські гори, нікому раніше це не вдавалось! Цікаво, що його високість про ці пісні скаже.

- Тц-тц-тц, про спадкоємця і Ар-лана краще не говорити...

Повернувшись у покої на обід, Андрій переповів Іртаю все більш-менш змістовне про те, що чув з розмов інших шао.

- Кайсін нізащо не дозволить мені вдягти попелясто-рожеве, навіть якщо і погодиться представити мене спадкоємцю! - новина про моди Іртая тільки засмутила.

- Чому? - не зрозумів Андрій.

- Це дуже дорога фарба, - Іртай скривився з виглядом «як же мене дістало пояснювати очевидні речі». - І не для тих, хто вже був у Холодному палаці.

- Але ж ти не за провину, просто не зацікавив володаря, - Андрій все ще не міг розібратись, що тут і як.

- Не має значення. Всі ми для верхівки перележалий товар, - Іртай підчепив паличками шматочок риби. - От як ця риба. Ми її смакуємо смаженою, як простий народ, а при дворі - напівсирою, найдорожче коштує наїдок з напівживої риби. Шао з Холодного палацу - як та підсмажена рибка, наче смачно, але знаттю себе не відчуваєш.

- Брр! - Андрій здригнувся. Їсти напівсире, яка гидота. А смажена така смакота...

- Нічого ти не знаєш, як же з тобою важко! В вас там на Півночі всі такі, чи ти єдиний і неповторний? - розсердився Іртай. - Всім хочеться новенького, свіженького... навіть якщо кайсін візьме в мене гроші, ще хтозна, чи спадкоємець навіть погляне на мій портрет...

Андрій задумався:
- А якщо знизити ставки? Не думаю, що в гаремі спадкоємця все медом намазано. Мене ж він ти бачиш як по голові побив, найпростіші речі тепер не пригадую...

- Ти - то інша справа. Бо ти чужий і перед ним завинив.

Андрій похитав головою. От з цієї фрази, зазвичай, всі проблеми і починаються. «То з іншими він не такий, спровокували, а буде з ним правильна людина, він і виправиться». Ну-ну.

- Хіба ж на одному старшому весь світ клином зійшовся? Скажи мені краще, хто такий Ар-Лан і чому спадкоємця має хвилювати, що про нього співають пісні?

- Це ти від Фейхена почув? - насторожився Іртай. - Обережніше з ним, то такий ящір, язик довгий і без кісток. Менше говори і слухай про Ар-лана, бо ще без голови залишишся. Це брат спадкоємця, з одної кладки. Двоє старших з одної кладки, так за звичаєм не має бути. 

- Так це ж робочі руки… воїни… - Андрій трохи здивувався. 

- Це в простого народу, - поправив Іртай. - Але не в імператорській династії. Просто так сталося, що шао, якому імператор довірив доглядати кладку, був надто добрий і надто любив дітей. Він не зміг з двох найсильніших зародків вибрати один, і тим більше не зміг вбити те немовля, яке хоч на крихту слабше. Обрав спадкоємцем сина з яйця від улюбленої дружини імператора, а друге дитя сховав і виховував потайки, де - довго ніхто не знав, поки інший шао не здогадався і не виказав матері спадкоємця. 

- І що ж тоді було? – спитав Андрій і затамував подих у очікуванні відповіді. 

- Розповідають, що та вбила суперницю і хранителя кладки, але позбутися Ар-лана імператор не дозволив. Йому лише випалили на щоці тавро, знак лотосової троянди, і обробили опік настоянкою, яка не дозволяє шкірі відновлюватись, щоб знак залишився назавжди. А за законом, якщо у сина імператора є шрами або каліцтво, він не має права сісти на трон.

-Тобто йому не можна завести гарем? 

- Одружитися з жінкою і мати від неї кладку не можна. Взяти шао він міг би, але для чого? Ар-Лан головнокомандувач імперської армії. Світське життя йому чуже. Він сам по собі, як чорний ящір-одинак, - і Іртай прошепотів: -  От і все, що я можу тобі розповісти, але тримай язик за зубами, наче ніхто тобі нічого і не казав. А що пліткуватимуть, нікому не передавай, бо якщо свої щось не те скажуть, їм зійде з рук, а тобі викрутитись не вдасться.

- Мені плітки ні до чого, - Андрій знизав плечима. - Я тут знайшов всякі дрібнички, глянь, їх, мабуть, можна почистити, а браслет полагодити...

- Можна, - погодився Іртай. - Шао Луан вміє, він з сім'ї ювелірів. Та й взагалі, багато що знає. Він тут найстарший.

- Познайомиш мене з ним? - Андрій трохи нахилився вперед від цікавості. Все ж така людина - більш цікавий і корисний співрозмовник, ніж пацани, яких крім моди, пліток і «зелені» нічого не цікавить.

- Краще я сам, - Іртай похитав головою. - Він, хоч сам і з Півночі, але не дуже любить співвітчизників. Була якась історія, чому він втік з Таміду і навіть ім'я взяв тутешнє, але я не знаю.

І знов те саме: «ваших тут ніхто не любить»! Тепер Андрій на практиці відчув, що таке іспанський сором.
- Ехх.

Іртай почав перебирати знахідки.
- Камінці - гарні, але дешеві, просто щоб одяг оздобити. Якщо не знайдеться хазяїн, можна своє вбрання прикрасити або виміняти на солодощі. Шпилька - те саме... от про браслет поки мовчи, це Міксена. Притримай, раптом потрібно буде щось у нього вивідати чи переконати щоб про щось мовчав.

- Щось я сумніваюсь, що мені взагалі хотітиметься мати з ним справу, - насмішкувато мовив Андрій.

Іртай розуміюче хмикнув.
- А хто б хотів. Але це такий ящір, що сам тебе знайде.

Наступні дні Андрій продовжив працювати в саду, потроху просуваючись. Сін допомагав йому, підказував, які трави корисні, а які тільки викинути. В заростях знайшлась блідо-зелена травичка, яку тут використовували як спецію, і гриби, схожі на чорні кульки. Їх можна було висушити на сонці, тоді утворювався порошок для зупинки кровотечі.
Але кровоспинними засобами тут користувались рідко.