1

Андрій прокинувся від болю.  У ребрах біль був тупий, як після ударів; у скронях пульсуючий і настирливий; у спині важкий, ніби він спав не на підлозі, а на камені. 
Наче його спіткала компанія гопників у темному провулку, відібрала все більш-менш цінне ще й відгамселила за те, що мало. А скільки у нього могло бути, якщо він заощаджував на іпотеку? Більше турбот і тривог, ніж грошей.

Хоча він не пригадував, щоб ішов додому. Зле йому стало під кінець нічної зміни... точніше півторадобового чергування. Якось раптово перестав відчувати ліву половину обличчя і руку, а далі все. Але ж не падав, втомлено опустився на диван в ординаторській, потягнувся за звичкою за телефоном...

Ні. Він поворушив лівою рукою. Шкіра боліла, ніби здерта, але рука рухалась. Поворушив ногою. Рухалась.

Але, розплющивши очі, він побачив не новісінький ремонт у ординаторській, не сяюче-білі шафи і робочі столи з сучасними сріблястими ноутбуками, а якусь обшарпану кімнату, і лежав він на тонкому матрасі, відчуваючи спиною нерівну підлогу. Повітря пахло старим деревом і чимось кислим. Світло з вузького вікна різало простір жовтуватими смугами. 

Неподалік на такому ж матрасі сидів юнак з довгим темним волоссям, заплетеним у товсту косу, і зосереджено шив щось із блискучої морського відтінку тканини.

Андрій припіднявся на лікті, рух знову відізвався болем. Зашипів крізь зуби.

Голка в руках юнака ковзнула раз, ще раз, тканина зашелестіла. І тільки через якусь мить він процідив, не відриваючи погляд від роботи:
- Щщщщо? Ну як воно, падати на самий низ? 

Мова звучала дивно. Андрій незрозуміло звідки наче й знав цю шиплячу і цокаючу говірку, в пам'яті щось відгукувалось, і водночас... він навіть не встиг подумати, як слова, чіткі, чужі, прозвучали як самі собою.
- Не знаю, що зі мною, - вирвалось у нього.

Тією ж говіркою. Ніби тіло жило своїм, окремим від нього життям.
Він витягнув руки перед собою.
Ні, ці тоненькі, схожі на дівочі, пальчики не могли бути його! У нього були широкі, сильні долоні, звичні до довгої роботи. Він стиснув їх у кулак, і відчув чужу слабкість. Так, наче ці руки ніколи в житті не тримали щось важче пензлика. 

- Не знає він! - передражнив юнак і нарешті підняв очі. В голосі прозвучала зла насолода. - Що, його високість побив тебе так, що і пам'ять відшибло? Мозок разом з гонором вилетів?

- Чим я тебе образив? - спитав Андрій. Голос зірвався, але він змусив себе говорити рівно. - Я тебе вперше бачу, не думаю, що ми могли десь перетнутись. І дійсно, я не знаю, як тут опинився.

Він говорив і сам не міг вирішити, що страшніше: ситуація чи те, як природно це звучало чужою мовою.

Все видавалось якимсь нереальним. Наче він говорить з якоюсь галюцинацією. 

Інсульт?
Ні. Не так. Не зовсім так буває…
Або це сон? Але біль надто справжній.

Останнім часом Андрій спав години по три на добу, бо крім роботи керівництво вимагало ще й слухати онлайн-семінари і здобувати бали розвитку. І ще цілі стоси різних паперів.
Тут будь-що приглючиться!

Юнак скривився.
- Чи ти дурненьким прикидаєшся? – сказав тихо. - Не допоможе. Раніше треба було думати. Тут тобі не вдома, шао Арієн!

Ім’я вдарило, як лезо.
Хоча він був упевнений, що не знає його.

Ну окей. Якщо це сон, поставимось до цього як до сну, вирішив Андрій. Тіло, правда, боліло надто реально, але він ще сподівався, що його відвезуть у палату, поставлять крапельницю, дадуть знеболююче, і він буде потроху одужувати.

Він слухав сусіда по кімнаті так, наче це його не стосувалось. А той вів далі:
- Якби ти не намагався насадити тут звичаї свого краю, жив би у пошані, як шао величного роду, - Іртай на мить усміхнувся краєм губ. -  Жив би у злагоді з чоловіком, і він би довірив тобі оберігати кладку. А ти ні з ким у гаремі не зміг знайти спільної мови, на всіх дивився наче на пил під своїми ногами! Відмовився розділити ложе з законним мужем, а він тебе вмовляв, хоча міг просто звеліти! Він навіть погодився тиждень почекати і не чіпати тебе...а ти що зробив?! Вирішив тікати. І ще й через торговців прикрасами зв’язався з ворогами.

- Тобто, я у в'язниці? - спитав Андрій. - Тоді ти сам за що тут? Теж пробував втекти?

Поки що все це нагадувало якусь недолугу мобільну гру. Принци, політичні шлюби, гаремні інтриги... 
Наче хтось погано зібрав чужий сюжет і змусив його в ньому жити.
Андрій сидів нерухомо, відчуваючи, як чужий світ повільно не просто оточує його, а починає заміщати собою все, що він знав про реальність.

Сусід зітхнув.
- Ми у Холодному палаці, - слова впали в тишу важко, як камінь у воду. - Сюди потрапляють ті, хто не догодив володарю або його спадкоємцю, але найчастіше - просто набридлі і непотрібні одаліски і шао. Я шао Іртай, мене прислав мій рід до гарему володаря, хотіли цим зміцнити свої позиції при дворі. Але я йому не сподобався, і він відіслав мене сюди. 

Андрій слухав, не перебиваючи. Світ усе ще здавався ненадійним, як поганий сон. 

- Хоча в мене є шанс... – продовжив Іртай, - відкладати гроші зі свого утримання, і підкупити шановну кайсін, щоб табличку з моїм мініатюрним портретом та іменем поміж інших подали на вибір спадкоємцю. А ти... для тебе все скінчено, бо сам винен!

Андрій зітхнув.
- Так то й так. Я нічого не пам'ятаю з того, про що ти говориш, шао Іртай. Ділити нам з тобою немає що, тож давай жити просто як сусіди по кімнаті. Лікаря… чекати варто?..

Шао Іртай знизав плечима.
- Якийсь ти надто спокійний, аж дивно. Ну, якщо тіло не зможе регенерувати саме, покличуть лікаря... але як я чув, нагайкою, вимоченою в настоянці змійовика, тебе не били. Спадкоємець розлютився… сам бив тебе руками і ногами, без всяких церемоній. Ех, правий був мій батько, коли казав, що від північного народу буде ще багато лиха.

Андрій заплющив очі.

Не щоб заснути, щоб вимкнути це все хоча б на секунду.
Тіло боліло рівно, вперто, реалістично. Надто реалістично для сну.