Перша зустріч

Минали дні, потім тижні. Життя котилося звичним шляхом — робота, вечірні серіали, три коти, що сварилися між собою за місце на дивані. І кілька нових знайомств із додатків для побачень, що завершилися черговими великими розчаруваннями.

А потім подзвонила Ірина — захлиналася від радості, кричала, що Ігор живий, що його внесли до списків на обмін. Світлана стояла, притиснувши телефон до вуха, і відчувала, як серце калатає так, ніби зараз вистрибне з грудей. Бабця ж сказала правду. І тоді, вперше за цей час, вона згадала про  аркуш. Почала гарячково нишпорити по сумці — серед чеків, ключів, котячого корму й старих серветок. Порядку в тій сумці ніколи не було . І ось він — зім’ятий, у якихось плямах, з ледь помітним ароматом колись пролитої кави.
Почерк старої виглядав тепер не просто дивно, а майже урочисто:

'' Шість грамів свіжої могильної землі, шість крапель власної крові, шість мілілітрів рідини з пляшечки що я тобі дала.
Перемішай ретельно і носи з собою.
Маячок працюватиме, і той, хто призначений тобі долею, знайде тебе сам. ''

Світлана сиділа на краю ліжка, тримаючи аркуш і пляшечку, яку чомусь так і не викинула. Вона завжди вважала себе раціональною, але зараз… Їй хотілося вірити. Хоч на краплину. Бо в свої тридцять два вона відчайдушно хотіла сім'ю і дітей , але ніяк не могла зустріти нормального чоловіка . Смішно сподіватися на диво , правда? Але ж бабця Ірині допомогла...

 І от , вона сиділа біля свіжої могили, стискаючи в руці маленьку пляшечку, до якої залишалося додати лише шість грамів могильної землі. І все ж — не наважувалася. Навіть якщо це правда… то що ж це за чоловік такий, якому потрібен настільки дивний «маячок», аби знайти її? Думка була настільки безглузда й моторошна водночас, що Світлана мимоволі здригнулася.

На календарі — 31 жовтня. Сутеніло рано, і в голову зовсім недоречно закралося: сьогодні ж Гелловін. Мабуть, не найкращий день, щоб сидіти на кладовищі з пляшкою дивної рідини в руках.
Але ж дурниці це все, свято навіть не наше, не православне. Зітхнувши, Світлана дістала з сумочки кухонні ваги, поставила на них пляшечку — сімнадцять грамів. Педантично додала рівно шість грамів свіжої могильної землі, закрила корком і струснула. Рідина всередині ледь помутніла, з’явилися бульбашки — чи, може, їй просто здалося? Кинула все в сумку, відчуваючи себе повною ідіоткою, і поспішила забратися геть із цього моторошного місця.

Та тривога наздогнала її майже одразу. Без жодної причини. Вона озирнулася — навколо ні душі.
Сутінки повзли з усіх боків: дерева, пам’ятники, хрести кидали довгі тіні, що ворушилися, немов живі.
Світлана пришвидшила крок. Потім ще трохи. А потім зупинилася — бо щось в повітрі відчутно змінилося. Стихло все. Навіть вітер перестав тріпати її волосся. Навіть дощ що не переставав накрапати з самого ранку – раптово припинився. Серце гупнуло болісно. Дихати стало важко, повітря ніби згустилося. Їй вже не було холодно , раптово кинуло в жар і пальці самі потяглися до хустки на шиї що б послабити її.

— Хто тут?! — вигукнула вона, різко озираючись.

Тиша. Мертва, глуха, ненормальна. Ще крок — і темрява стала густішою. Чи може так швидко темнішати? Налякана, Світлана різко розвернулася озирнулася по сторонам — не було нікого , але відчуття чужої присутності ставало ще відчутнішим . В скронях било набатом , раптово захотілось зірватися на біг , вона різко рвонула в сторону старих , похилих , воріт  і несподівано врізалася у щось тверде, живе. Ледь не впала, але чиїсь сильні руки втримали її, запобігши зустрічі з холодною , слизькою , бруківкою . Вона підвела очі — і застигла. Перед нею стояв він. Той самий. Чоловік зі снів, з нічних марень, що останнім часом приходили до неї під час овуляції . Вона вважала його просто витвором своєї збудженої уяви . Його чорні очі зблиснули в сутінках химерним вогнем, ніби відбиваючи світло невидимих свічок. Довге темне волосся торкалося плечей, а впалі щоки та жилава статура робили його схожим на якусь потойбічну істоту. Одяг — дивний, не схожий ні на сучасний, ні на маскарадний. Хоча... сьогодні ж Гелловін , хто його знає кого він зображає. Середньовічний лицар в потертому підлатному костюмі з накинутою поверху кольчугою ,  дивився на неї важким, уважним поглядом. Ситуація могла бути комічною , або навіть еротичною , як би не обставини їхнього знайомства . Бо Світлана раптом зрозуміла що це – саме він ! Ледь помітна, спокуслива усмішка на мить пом'якшила суворі риси воїна. Його долоня торкнулася її щоки. Шорсткі пальці ніжно прибрали пасмо темного волосся, заправили за вухо. Від цього дотику у Світлани раптово затремтіли коліна — і зовсім не від страху.

— Ну, привіт, крихітко, — промовив він низьким, оксамитовим голосом, у якому бриніла нищівна сила , але Світлана раптом відчула що ця сила не несе їй жодної загрози і всміхнулась своїй долі у відповідь ...