Стара відьма

Осінь стояла справжня — холодна, з мороссю, що сипалася, наче крізь сито, і вітром, який зривав останні яскраві листочки , кружляв їх в танці і стелив під ноги Світлані. На кладовищі пахло мокрою землею й старою фарбою. Повітря було важке, насичене вологою, а промзглий холод пробирався крізь тонкий плащ просто до кісток. Дівчина сиділа на сирій землі біля свіжої могили, пальці вже задубіли й не слухалися, волога здавалось пробралась навіть в шкарпетки, але вона не йшла. Для дурного ритуалу їй потрібна була всього жменька могильної землі. І все ж вона не могла змусити себе простягнути руку .
Здавалося блюзнірством — так от, просто взяти її з місця де незнайома їй людина знайшла свій останній прихисток. Вкотре за цей безкінечний день она відчувала себе ідіоткою.Повірити якійсь  дивакуватій старушенції, яка з півслова вгадує долю — це було за межею  здорового глузду. Але ж… Ірина теж не вірила, а бабця виявилася права. Її Ігор справді живий. В полоні був, три роки, а тепер — у списках на обмін. Може, це збіг. А може, ні.

 Світлана тоді лише супроводжувала подругу, не маючи жодного наміру слухати якісь там «передбачення». Як ,мабуть , водиться у сільських відьом – ця теж жила на самому краєчку села , старенька білобока хатинка з покрівлею що вже почала хилитися , але з доглянутим двором . Навіть зараз , коли все довкола було всипане листям що вже почало опадати – в її ж дворі все було чистенько виметено . Проте сама бабця виглядала зовсім не як відьма, а радше як пенсіонерка з пінтерест — рожеве каре, квітчастий кардиган, нафарбовані губи... Чомусь цей яскравий маскарад тригернув «бежеву» Світлану , і чому старенькі полюбляють яскраві експеременти в колористиці ?  Кімната чиста, тепла, з ароматом кави й кориці і чогось , притаманного тільки старим людям. Обстановка повністю відповідала стилю своєї власниці – яскрава і по домашньому затишна .І лише вікно, що виходило просто на цвинтар, трохи псувало враження. 

Ірина нервово теребила комір куртки, поки бабуся вивчала нас чіпкими сірими очима . Тоді вказала на місце перед собою , Ірина поспішно присіла , так і забувши зняти куртку . А Світлана залишилась стояти і від нічого робити розглядала картини що висіли на стінах .

— Ну, кажи, дитино, що тебе турбує? — спитала стара, вдивляючись у Ірину поверх окулярів.

— Мій чоловік, — почала Ірина, стискаючи долоні. — Він… зник. Уже три роки, на Маріупольському напрямку. Я не знаю, живий він чи…

Бабця не дала їй договорити. Вона прикрила очі, наче прислухаючись до чогось далекого, потім кивнула й тихо мовила:

— Живий. У полоні він. Важко йому, але впорається. Не втрачай надії. І речі його не продавай.

Ірина здригнулася. Серце забилося так сильно, що вона на мить втратила дар мови.
Тільки через кілька секунд прошепотіла:

— Ви… упевнені?

— Упевнена, — відказала бабця спокійно, наче говорила про щось цілком буденне. — Машину не чіпай, нехай стоїть. Побачиш — ще поїдете разом в карпати на ній.

Ірина розгублено кивнула. Навіть спогад машини, припорошеної пилом біля будинку, раптом став для неї не таким болючим.  Вперше за три роки вона відчула — надія не померла. За дивним збігом обставин саме сьогодні з ранку сусід вкотре спитав чи не збираїться Ірина її продавати . 

Бабця підняла очі, і погляд її спинився на Світлані, яка весь цей час ніяково переминалася біля дверей.

— А ти чого стоїш, дитино? — примружилася стара. — Сідай, і про тебе скажу.

Світлана похитала головою.
— Я тут просто подругу супроводити.

— Помиляєшся, — відьма усміхнулася ледь помітно. — Тобі моя допомога потрібна ще більше.

Світлана вагалася, але все ж сіла — на край стільця, обережно, як школярка на уроці. Бабця ще хвилину вдивлялася в дівчину, ніби щось зважуючи. Потім гмикнула, відсунула убік чашку з кавою й дістала з шухляди старий блокнот у потертій обкладинці.

— Ну що ж, давай і тебе послухаємо, — сказала спокійно, але в її голосі відчувалася дивна певність, наче вона вже все знала наперед.

Світлана розгублено посміхнулася:
— А слухати нічого. У мене все гаразд.

— Та гаразд, — хитнула головою бабця, — тільки серце твоє пусткою віддає. Не складається в особистому , чи я не права ?

Світлана промовчала і лише непевно стиснула плечами . А в кого зараз складається ? Бабуся тим часом взяла ручку й почала швидко виводити щось на зім’ятому аркуші паперу. Почерк був взвивистий, старомодний, але дивно чіткий. Дівчина намагалася не дивитися на ті рядки, і взяла згорнутий в четверо аркуш лише з чистої ввічливості.

— Що це? — спитала все ж вона.

— Рецепт, — спокійно відповіла стара. — Маячок для твого чоловіка.

— У мене немає чоловіка, — відрізала Світлана, іронічно піднявши витончені чорні брови.

Бабця посміхнулася так, що по спині дівчини пробігли мурахи.

– Є , твоя доля просто не звідси .

– Не з Чернігова ? – Перепитала Світлана , а бабуся у відповідь розсміялася наче дівчина сказала щось дотепне , Світлана засовалась на стільці відчуваючи себе трохи незатишно.

— Ой не з Чернігова, — сказала вона втираючи сльози. — Але шукає тебе , аж з ніг збився. От тільки не там шукає…

Світлана насилу втрималася, щоб не пирснути зі сміху.
— Ви це серйозно?

— Цілком, — відповіла бабця, не піднімаючи очей. — Хочеш — смійся,  хочеш — перевір.
Вона відкрила шухляду, дістала маленьку пляшечку з густою бурштиновою рідиною і поставила перед Світланою.

— Візьми, — сказала просто. — Зроби все, як написано, й носи при собі. І не бійся — нічого лихого не трапиться, якщо серце твоє чисте .

Світлана, не бажаючи сперечатися, взяла пляшечку,  аркуш паперу й кинула до сумки.
Усміхнулася з ввічливості й подумки поклялася, що викине це все при першій нагоді.