Глава 24

Як тільки я розрізала мотузки, що стягували руки Дениса, він одразу ж притягнув мене до себе й міцно обійняв. Його подих гарячим вітром торкнувся мого вуха.
— Я так боявся за тебе… — прошепотів він хрипким, схвильованим голосом. — Я боявся, що вона вб’є тебе…

— Все вже позаду. Нам більш нічого не загрожує. — я сумно посміхнулася, провела пальцями по синцю на його щоці й відчула, як серце болісно стискається від усього пережитого.

— Цікаво, а куди поділися Заблоцький і Вовк? — раптом запитав він, озираючись довкола.

Я нахилилася й підняла з підлоги ще одну фігурку — чоловічка в чорному капелюсі. Холодна порцеляна наче сама дихала темрявою.
— Я гадаю, вони стали тим, ким завжди й були — звичайними фігурками в скляній шафці…

Чари Марини Аласі розвіялися разом із нею, як і прокляття, яке триста років тому вона наклала на рід Ракоці. Прокляття, що торкнулося й мене — далекої правнучки Матео та його коханої дружини Сафіє.

Я стиснула фігурку Вовка в руці й, не роздумуючи, кинула нею об підлогу. Вона зі дзвоном розлетілася на сотні уламків, наче розбите прокляття.

Ірка мовчки вийшла з приміщення, залишивши нас наодинці.

— Все вже позаду… Тепер нам ніщо не загрожує. — повторила я, та сама собі не до кінця вірила.

Денис запалено притягнув мене ближче й палко притулив свої вуста до моїх. Я відповіла йому на поцілунок, відчуваючи, як напруга поступається місцем теплу.

Та раптом я згадала про кота — мого маленького рятівника, який безстрашно кинувся на відьму. Я випручалася з обіймів і кинула поглядом по кімнаті, шукаючи його тіло. Я мала хоча б поховати його. Але замість кота мій погляд натрапив на тіло чоловіка, що лежав біля ялинки, в калюжі власної крові.

— Матвій… — прошепотіла я, і серце впало кудись у порожнечу. Я кинулася до нього, а Денис поспішив за мною.

Ми разом опустилися на коліна. Чоловік ще дихав, але ледве-ледве. Його груди піднімалися й опускалися важко, нерівно. Бліде обличчя було спотворене болем. На його одязі розповзалася кривава пляма, а підлога під ним була червоною від крові.

— Матвій! Отямся! — закричала я, та він не реагував.

Моє серце розривалося від відчаю й злості на власне безсилля.
— Облиш його… — тремтячий голос Дениса долинув до мене, а його рука лягла мені на плече. — Боюся, ми не можемо йому допомогти…

— Ні! — вигукнула я крізь сльози й притиснулася обличчям до його грудей. — Нііі! Будь ласка… Ти не можеш померти! Не зараз, коли все скінчилося!

Я й сама не до кінця розуміла, що говорю. Це не було коханням у звичному розумінні, але я відчувала до нього особливу ніжність, теплі почуття, схожі на ті, що, мабуть, відчувають до брата чи найближчого друга.

Мої сльози падали на його груди, змішуючись із кров’ю. І раптом я подумала: якби це була казка, мої сльози чи поцілунок, можливо, зцілили б його…

— Отямся… будь ласка… Я… я кохаю тебе… — зізналася я, і, не роздумуючи, припала вустами до його.

Магія щирої, невинної любові прорізала темряву. Сяйво блакитного світла осяяло нас, і на мить я побачила перед собою небо, всіяне міріадами зірок. Коли світло згасло, зорі перетворилися на святкові вогники на ялинці.

Я боялася підняти очі, боялася побачити порожнечу… Але коли поглянула вниз, то побачила, що потворної подоби більше нема. У моїх обіймах був той самий чоловік із моїх видінь — красивий, благородний, живий.

— Софія… — прошепотів він, а його тембр був м’яким, глибоким, приємним, як оксамит. Він торкнувся мого волосся. — Ти так схожа на неї… На Сафіє… Я знав, що ти впораєшся. Я не сумнівався в цьому жодної миті.

Я не знала, що сказати. Слова застрягли десь у грудях.

— Тепер мені все можна, моя люба. Я надто довго мовчав.

Він підвівся, підійшов до Дениса й низько вклонився.
— Прийми мою вдячність і благословення, юначе.

Денис збентежено почервонів.
— Ти сміливий і гідний її. Бережи її.

Я вже думала, що все скінчилося, та їдальню раптом огорнуло м’яке світло. З нього виринула постать жінки в парчевій сукні, з довгим чорним волоссям і прозорою накидкою. Вона була моя точна копія.

— Сафіє… — прошепотів Матео й кинувся до неї.

— Я чекала тебе… але тепер усе вже не має значення. — її голос був ніжним, мов срібні дзвіночки.

Вони злилися в поцілунку, якого чекали три століття.

— Прощавай, моя дитинко. — Матео ніжно обійняв мене. — Я залишив тобі подарунок під ялинкою. Згадуй мене час від часу…

— Прощавай… — я ледве вимовила крізь сльози.

— Не плач. У тебе попереду власна історія… і своя любов.

Він поцілував мене в чоло й повернувся до Сафіє. Світло огорнуло їх, і вони зникли, залишивши по собі тишу та легкий аромат троянд.

Денис обережно обійняв мене за плечі. Ми стояли, притулившись одне до одного, дивлячись у порожнечу.

— Вже пізно… а ми надто стомилися. — його голос звучав лагідно.

Я відчула легке розчарування. Якщо бути відвертою, я чекала, що після всіх жахіть він візьме мене на руки й понесе в кімнату, де я нарешті відчую себе у безпеці.

Але він нахилився, поцілував мене в чоло й ніжно прошепотів:
— Ходімо додому, Сафіє. Я більше ніколи не відпущу тебе…

Я ще деякий час стояла сама посеред їдальні, вдивляючись у тьмяну гру світла на стінах, немов намагаючись осягнути, як мені жити далі після всього, що довелося пережити. Тиша видавалася оглушливою, але в ній уперше за довгий час було щось заспокійливе.

Йдучи до своєї кімнати, я почула звук води у ванній. Двері були прочинені, а шум душу заповнив коридор. Наскільки я знала, чоловіки рідко пам’ятають, що ванну кімнату варто замикати. Денис не став винятком.