Глава 23

— Ти маєш зробити це, якщо хочеш зняти з себе прокляття, яке наклали на нас її предки… — голос Марини Аласі лунав, наче грім у порожній залі.

Мирча слухняно взяв кинджал. Лезо холодно блиснуло в світлі свічок, а його пальці тремтіли так сильно, що срібний клинок ледве не випав. Повітря у приміщенні стало важким, наче саме зло просочувалося з кожної шпарини старого маєтку. Хлопець, похитуючись, підійшов до мене.

— Мирча! Ні! — мій крик розрізав тишу, змішавшись із гуркотом феєрверків за вікнами. Місто святкувало Новий рік, а тут готувався інший ритуал — кривавий, диявольський.

Я лише тепер повністю усвідомила весь жах того, що вони задумали. Марина не брехала: їй потрібні були “останні дванадцять крапель”.

— Сафіє… Твоя пращурка прокляла нас… — пробурмотів Мирча. Його голос тремтів, а очі, затуманені болем і страхом, шукали виправдання для того, що він мав зробити.

— Ні! Це не Сафіє! — у відчаї вигукнула я. — Це твоя мати! Це вона прирекла тебе на вічне існування між світлом і темрявою в цьому будинку!

— Не слухай її! — крикнула Марина, грізно грюкнувши фоліантом об вівтар. — Вона така ж брехуха, як і її предки! Вбий її, і ми всі звільнимося!

— Мирча, прошу… — сльози душили мене. Голос тремтів, але я змусила себе говорити твердо, наче від цього залежало все. — Поглянь на неї! Вона божевільна. Це вона наклала закляття. Ти став таким не через Сафіє, а через свою матір. Не роби цього!

Хлопець змахнув кинджалом. Лезо сяйнуло, як блискавка. Я заплющила очі, готова зустріти смерть, якщо до такого можна бути готовою.

Крізь гуркіт феєрверків я почула пронизливий крик Ірки. А потім — як ослабли мотузки, що стягували мої руки й ноги. І раптом я відчула теплі, тремтячі обійми.

— Я вірю тобі… — прошепотів Мирча мені на вухо.

Я мало не розридалася від полегшення. Та радість тривала лише мить.

— Ти малий виродок! — заревіла Марина. Її обличчя перекосилося від лютості. Вона вихопила кинджал із рук сина й кинулася на нас, очі палаючи божевіллям.

Усе сталося швидко. З-під столу, немов тінь, вистрибнув смугастий кіт. Він із лютим шипінням кинувся на жінку, впиваючись пазурами в її руку, де стискався кинджал. Марина закричала від болю, намагаючись струсити тварину. Кіт роздирав їй шкіру до крові, шипів, мов демон, захищаючи мене.

Ніж випав із руки Марини, дзвінко вдарившись об кам’яну підлогу.

Пролунав постріл.

Кіт здригнувся й безвільно повис на її руці, все ще чіпляючись кігтями за мантію. Його тіло було мертве, але погляд застиглим залишився сповненим відваги. Марина з люттю стягнула його й жбурнула на підлогу.

— Ні… — прошепотіла я, не вірячи, що мій маленький рятівник не підніметься.

— Ти… мерзота! — закричала Ірка, але Марина вже підняла ніж і знову кинулася до мене. Її очі, витріщені й палаючі, належали більше не людині — відьмі, демону, прокляттю.

Мирча став між нами.

— Ні, мамо!

Він простягнув руку, щоб зупинити її, але було запізно. Марина з шаленством уколола, і лезо знайшло його груди.

— Нііі! — мій крик злився з криком Ірки.

Мирча зойкнув, здригнувся й схопився за руків’я кинджала, що стирчало з його грудей. Його очі — ясні, мов кришталь — здивовано дивилися на мене. Він похитнувся й безсило впав на підлогу.

— Вбивця! — завила Ірка, кидаючись на Марину. Вона вчепилася їй у волосся й почала бити кулаками. — Ти вбила власного сина!

Марина стояла, наче кам’яна. В її очах не було нічого — ні болю, ні жалю, лише холодна порожнеча.

Я опустилася поруч із Мирчею, ніжно піднявши його голову.

— Не хвилюйся… Все буде добре… — прошепотіла я, хоча всередині мене все кричало від розпачу.

— Ти врятувала мене… — ледь чутно видихнув він. Його рука, слабка й холодна, ковзнула в мою. — А я не зміг… врятувати тебе…

— Не говори так. — я здавлювала його руку, відчайдушно намагаючись утримати життя в цьому тілі.

Світло свічок здригнулося, наче саме повітря плакало. Феєрверки за вікнами вибухали, малюючи на завісах червоні плями, схожі на кров.

Очі Мирчі потьмяніли. Його груди піднімалися все повільніше… повільніше… поки не завмерли.

Я стиснула його холодну руку й відчула, як щось ламається всередині мене.

— Ти врятував мене, дурнику… — шепотіла я крізь сльози, що вже струмками стікали по моєму обличчю. — Тепер твоя черга жити… Прошу...

Мирча спробував посміхнутися мені у відповідь. Посмішка вийшла сумною — такою, що стискає серце.
— Ти маєш знищити договір… — ледь чутно прошепотів він. Голос ледве долітав крізь гуркіт феєрверків, що розривав ніч. — Спали його, і… все скінчиться…
Він закашлявся. На його вустах з’явилася рожева піна.

— Мовчи. Тобі не можна говорити. — я обережно торкнулася його щоки, втираючи сльози, що вже гарячими струмками стікали по моєму обличчю.

— Ти… не розумієш… — його очі блиснули, і він ледь помітно кивнув убік. Я прослідкувала його погляд і побачила фоліант, що лежав біля алтаря. З-під його важкої обкладинки стирчав кут білосніжного паперу. Мій підпис кров’ю.

— Добре… — видихнула я, ледве стримуючи ридання.

Раптом далекий бій годинника у вітальні прорізав тишу. Раз… Два… Його дзвін тонув у вибухах феєрверків за вікнами. Десь там, у містечку, люди святкували Новий рік, нічого не підозрюючи про трагедію, що розігрувалася тут.

— Мерщій… — Мирча торкнувся моєї руки. — Ти повинна встигнути… до дванадцятого удару…

Я ковтнула сльози, ще раз глянула йому в очі й неохоче відпустила. Потім кинулася до фоліанта. Мої пальці тремтіли, коли я витягла з нього договір — пергамент холодив шкіру, наче він був живий.

Марина тим часом билася з Іркою. Дві жінки, наче скажені кішки, рвали одна одній волосся, сипали прокляттями й кидалися на підлогу. Вовк і Заблоцький застигли, розгублено спостерігаючи за сценою. Вовк усе ще тримав пістолет біля Денисової скроні, але в його очах було більше страху, ніж впевненості. Про мене вони, здається, геть забули.