Глава 21

---

Ледь я усвідомила почуте, як різко підхопилася на ноги й кинулася за нею. Серце гулко гупало в грудях, віддаючись у скронях. Економка стояла біля дверей, що вели на другий поверх, тримаючи в руках якийсь пакет. З кишені вона дістала зв’язку ключів, один за одним переби­ла їх тонкими пальцями, поки не знайшла потрібний. Замок клацнув, і жінка почала підніматися сходами, не озираючись.

Так самовпевнено… Вона була впевнена, що за нею ніхто не стежить. Хто ж? Каліка, яка без допомоги й до туалету не дійде? Моя уява малювала, як вона усміхається тим своїм холодним, тонким ротом.

Я дала їй віддалитися й лише тоді рушила слідом, притискаючись до стіни та ковтаючи рване дихання.

Другий поверх тонув у темряві. Густі фіранки не пропускали ані крихти світла. Єдиним орієнтиром був тьмяний промінь від ліхтарика Аласі, що ковзав по стінах. Він наче вів мене, затягуючи глибше в пастку.

Вона зупинилася перед одними з багатьох дверей. Я завмерла біля старого стенду зі шкільних часів, тримаючи її в полі зору. Серце билося так голосно, що, здавалося, ось-ось видасть мою присутність.

Ключ провернувся в замку, і двері відчинилися. З кімнати долинув сердитий голос. Я завмерла. Отже, вона брехала. Другий поверх не був порожнім.

— Дурний хлопчисько, — прошипіла вона, і я почула, як клацнула клямка. — Веди себе тихіше, або я забуду про тебе.

Кров стигла в жилах. До кого вона так?

— Ви не маєте права тримати мене тут! — пролунав у відповідь знайомий голос.

Мене немов ударило струмом. Це був він. Денис. Я впізнала б його серед тисячі. Він не поїхав. Не залишив мене. Він живий!

— Ви не зможете тримати мене тут вічно.

— Вічно? — голос Аласі звучав глузливо. Я могла майже бачити її хижу посмішку.

— Ніхто не живе вічно. Навіть прокляті, — продовжила вона. — Але скоро все зміниться. Щойно ця дурепа підпише шлюбну угоду з моїм сином, я поверну собі силу, яку втратила, коли наклала прокляття на свого пасинка. Якби я знала, чим це для мене обернеться, то ніколи б цього не зробила.

Прокляття? Пасинок? Я завмерла, напружено вслухаючись.

— Ви хотіли позбутися свого пасинка та його родини, щоб володіти землями князів Ракоці, — голос Дениса був твердим. — Ви намагалися вбити його дружину, коли дізналися про її вагітність, але князь Матео випередив вас. Камердинер почув розмову з найманцями й попередив господаря. Князь відправив вагітну дружину подалі. Сам же не встиг утекти. Ви наклали на нього прокляття, коли він відмовився віддати вам землі. Ви не вбили його лише тому, що після його смерті спадок перейшов би до його дружини Сафіє Ракоці та дитини.

— Який ти розумний, — прошипіла Аласі. Її голос став жорстким, як криця. — Так. Я наклала прокляття. Він приречений на вічність у вигляді потвори. Але закляття мало й інший бік…

— Воно торкнулося й вас, — підхопив Денис. — Кохання його дружини захистило його. Він став потворою, а ви приречені жити тут, не маючи змоги покинути маєток. Ви та ваш син. Прокляття мало тривати триста років, поки не з’явиться дванадцята діва з роду Ракоці, яка могла б зняти його. Якщо вона вийде заміж за вашого сина, Мирчу, до закінчення строку — ви звільнитеся, а Матео залишиться потворою назавжди.

Я відчула, як коліна стали ватяними. Дванадцята діва… це я?

— Ви знайшли її. Софія навіть не здогадується, що є правнучкою князя, бо носить прізвище камердинера, який виховав дитину Сафіє. Заблоцький і Вовк допомогли вам інсценувати спадок та шлюбний контракт. Але ви прорахувалися.

— У чому? — голос Аласі тепер звучав різко, загрозливо.

— Софія не одружиться із незнайомцем заради старого маєтку й клаптя землі.

— На жаль, ти правий. Вона вперта. Але ти… Ти теж занадто впертий, занадто цікавий. Думаєш, я відпущу тебе? Ні. Я вже вирішила твою долю.

Вона його вб’є! Серце вистрибувало з грудей. Очі вихопили поламаний стілець під шкільним стендом. Не думаючи, я схопила його ніжку.

Тримаючи в руках дерев’яний уламок, я, мов тінь, підкралася ближче. Марина стояла спиною, занурена в свою отруйну промову.

— Цікаво, на що вона здатна заради тебе? Чи пожертвує собою? Хоча… — її голос переріс у шипіння. — Навіть якщо й так — це тебе не врятує.Такі, як ти, ніколи не здаються і не відступають, — шипіла Марина. Її голос звучав, мов зміїне сичання. — Ти не залишиш нас у спокої, тож краще для всіх, якщо ти здохнеш. Прямо тут. І помиратимеш довго, у стражданнях — від голоду, від спраги. Ніхто… чуєш? Ніхто не знайде тебе в цьому смердючому закапелку.

Ці слова стали останньою краплею. Мене затопила хвиля люті, пальці стиснулися на ніжці поламаного стільця. Я підняла його над головою. Серце гуло, в скронях пульсував гнів.

Марина, відчувши щось недобре, різко обернулася. Її хижі очі зійшлися з моїми — у її погляді майнула несподівана тінь страху.

— Ти хотіла дізнатися, на що я спроможна заради нього?! — крикнула я, і до того, як вона встигла відреагувати, обрушила стілець їй на голову.

Глухий стук дерева об кістку. Марина скрикнути не встигла — її тіло обм’якло й гепнулося до моїх ніг. Ліхтарик вислизнув з її пальців і покотився по підлозі, вирізаючи з темряви тріщини на старих стінах і вицвілі мапи, що колись висіли тут. Це був колишній кабінет географії — тепер занедбаний, змертвілий.

Я схопила ліхтарик і рвучко повернула його туди, звідки долинав Денисів голос.

Він сидів на тонкому брудному матраці, кинуто­му просто на підлогу. Поряд стояли дві порожні миски й смердюче відро, яке явно давно не виносили. Приміщення смерділо затхлістю та людським тілом. Вікна були забиті дошками — жодного проблиску світла, жодного натяку на тепло.

Я кинулася до нього. Він був живий. Головне — живий. Я обійняла його так міцно, що в ребрах заболіло. Він тремтів від холоду, від безсилля. Від нього тхнуло застарілим потом і брудом, але мене це не обходило. На його правій щоці синів синець.

— Денисе… любий… — прошепотіла я, осипаючи його обличчя поцілунками. — Вони казали, що ти залишив мене, але я не вірила…