Глава 20

Стукіт у двері примусив нас замовкнути.

— Заходьте! — весело вигукнула Ірка, навіть не давши мені відкрити рота.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Мирча. Мене ніби обпік крижаний вітер — серце зірвалося й полетіло кудись у безодню. До останнього я наївно сподівалася побачити Дениса.

— Геть! Забирайся! — вирвалося в мене, так голосно й різко, що Ірка аж здригнулася.

Мирча застиг, здивовано піднявши брови.

— Софі, що з тобою? — розгублено прошепотіла подруга.

— Я сказала, щоб він вийшов! Я не хочу його бачити!

Хлопець не промовив ані слова. Лише коротко, важко зітхнув і вийшов, тихо причинивши за собою двері.

— Ти збожеволіла? — обурилася Ірка, її очі спалахнули. — Що це було? Чого ти на нього напустилася?

Я опустила погляд на ковдру. Слова застрягли в горлі. Та потім, згадавши нічний кошмар, рипіння ліжка в сусідній кімнаті, солодкий жіночий стогін… Я змусила себе заговорити. Вона мала знати, ким насправді є її «коханий».

— Тієї ночі… він був у мене. — Голос мій зрадливо тремтів.

І я коротко, без зайвих деталей, розповіла про ту жахливу зустріч. Ірка слухала мовчки. Жодного глузування, жодного заперечення — лише напружена увага, якої я від неї не чекала.

— Це… звучить драматично, — нарешті обережно мовила вона. — Але, Софі, ти впевнена? Це просто… неможливо.

— Неможливо? — я підвела на неї очі, в яких горів розпач. — Чому? Бо він князь і, як тобі здається, безгрішний? Бо ти закохана в нього?

Ірка глибоко зітхнула й повільно звелася зі стільця. Дерево жалісливо зарипіло під її рухом.

— Послухай. — Її голос звучав незвично спокійно й холодно. — Може, це був сон чи марення? Ти ж сама казала, що чула плач дитини. У тебе була температура майже під сорок, Софі. Не виключено, що все це — гра твоєї хворої уяви.

Вона так гарно це пояснила. Так логічно. Я нервово всміхнулася, відчуваючи, як всередині щось ламається.

— Чому ти не віриш мені? Ми ж разом з дитинства. Невже він так зачарував тебе, що ти не бачиш очевидного?

— Я не кажу, що не вірю. — Її голос раптом став різким, відчуженим. — Я кажу, що Мирча не міг бути у твоїй кімнаті тієї ночі.

— Чому? — ледве вимовила я, гублячись у власному диханні.

— Хоча б тому, що всю ніч я провела з ним. — Її слова були наче удар в обличчя. — І можу поклястися: він ні на мить не залишав кімнати. Вибач, подруго, але я не така, як ти. Це ти любиш вдавати недоторкану. А я… я проста. До мене князі не сватаються.

Її голос тремтів від безсилого гніву й гіркоти. Вперше я бачила її такою — холодною, чужою. Слова завмерли в моїх грудях, перетворившись на гірку грудку образи, яка не дозволяла вдихнути.

Моя найкраща подруга… та, якій я довіряла більше, ніж собі… вона різко розвернулася й вийшла з кімнати, грюкнувши дверима так, що дзеркало на стіні ледь не впало.

Я залишилася на самоті. Слабка, розгублена, спустошена. Сльози підступили до очей. Я втупилася в подушку, намагаючись стримати ридання… та хвиля болю накрила з головою. І я плакала. Голосно, безсило, так, наче плачу вже ніхто й ніколи не почує.

Я сиділа в кріслі біля вікна їдальні й байдуже дивилася, як сніг повільно накриває землю білим покривалом. Передвечір’я Нового року. Колись я чекала цього свята, вірила в дива й мріяла, що попереду — поле, заквітчане ромашками й волошками. Та реальність виявилася іншою: там, попереду, лише уламки мрій, яким ніколи не судилося збутися.

Свято перетворилося на звичайний сірий день.

Цікаво, як там Денис? Можливо, він зараз готується до свята зі своєю сестрою й друзями. Розум наказував забути того, хто так легко залишив мене, але серце вперто шепотіло інше. Я не могла повірити, що він пішов добровільно. А що, якщо його змусили? Або ще гірше — що з ним щось сталося?

Нога вже майже не боліла, але я мовчала про це навіть Ірці. Ми помирилися після сварки, та довіра між нами тріснула, як тонке скло.

З вітальні долинала ніжна мелодія — Мирча грав на роялі для своєї коханої. Я мимоволі подивилася на шафку з фігурками. Всі вони були на місці, застиглі, наче свідки чужих таємниць. Перерахувала їх. Чому? Сама не знала.

Дні без Дениса були суцільним мороком. Мій телефон зник. Напевно, я втратила його в тій заметілі. Та навіть якби він знайшовся — тут не було ані зв’язку, ані інтернету.

На колінах лежала розкрита книга — його «Володар перснів». Єдине, що залишилося від нього. Він казав, що вона дорога як пам’ять. Тож чому залишив її? Поспіх? Чи… не мав наміру повертатися?

Я гортаю сторінки. Раптом помічаю слова, обведені чорним маркером. Ще сторінка — знову. Не імена, не власні назви… А що, якщо це послання? Серце закалатало.

Я різко закрила книгу, коли в їдальню, сміючись, увійшли Ірка й Мирча. Помітивши мене, вони замовкли. Мирча швидко вийшов, уникаючи зустрічі поглядами. Ірка, натягнувши маску турботи, заговорила:

— Тобі зручно? Чи не дує з вікна? Може, щось принести?

Її поблажливість дратувала. Я вирішила використати це:

— Принеси папір і ручку.

— Навіщо? — щиро здивувалася вона.

— Буду заповіт писати, — пирхнула я. — Жартую. Роман про кохання.

Вона скептично стисла плечима.

— Може, ще щось?

— Так. Кави. Але спочатку папір і олівець, поки є натхнення.

— Добре.

Вона повернулася з папером і цілим набором кольорових ручок, ніби я зібралася малювати пейзажі, а не писати.

— Зараз принесу каву. Ще щось? В туалет не хочеш? — посмішка на її обличчі була напружена.

— Канапки.

— Зачекай, я швиденько.

Вона пішла, і я подумки пробурмотіла: Та можеш узагалі не повертатися.

Я дочекалася, поки двері зачинилися, й обережно розгорнула книгу. Пальці тремтіли. Що ж ти намагався мені сказати, Денисе?..

---

Ледь за Іркою зачинилися двері, я вихопила книгу й гарячково почала виписувати обведені слова. Вони складалися в речення. Серце калатало в грудях так сильно, що я ледь могла втримати ручку. Отже, я не помилилася. Денис справді залишив мені послання, передбачаючи небезпеку.