Перше, що я відчула, прийшовши до тями, — легкий аромат сушених трав. Чабрець, м’ята, трохи сандалу… Це була не та важка, гірка затхлість, що висіла у великих старих кімнатах маєтку, а тонкий, заспокійливий запах, яким було просякнуте все повітря маленької кімнатки, де я опинилася.
Я лежала на вузькому залізному ліжку, присунутому до печі, в якій потріскував вогонь. Мене вкрили товстою, трохи колючою, але неймовірно теплою вовняною ковдрою. Нога була дбайливо перев’язана чистими ганчірками і підкладена на подушки.
Я не питала, де я. Я й так знала. Матвій. Він врятував мене від вовка і приніс сюди — до свого скромного прихистку. І, як це не дивно, вперше за всі ці дні страху та напруги в маєтку я відчувала… спокій. Теплий, глибокий, немовби в дитинстві, коли ховалася від грози під ковдрою біля бабусі.
Мене огорнуло дивне відчуття, ніби я нарешті знайшла когось дуже важливого. Когось, кого шукала все своє життя. А може, навіть довше…
Я обвела поглядом кімнатку в пошуках рятівника. Він стояв спиною до мене біля грубого, збитого з дощок столу. Його постать, загорнута в просторий рибацький плащ із глибоким каптуром, здавалася водночас сильною і втомленою. Він щось повільно переливав до глиняного кухлика, намагаючись не видавати жодного зайвого звуку.
Коли він почув, що я прокинулася, то взяв кухлик і обережно підійшов до ліжка. Голова була низько схилена, каптур ховав його обличчя, а рука, якою він простягав напій, виглядала опухлою та викривленою. Я знала, що він соромиться свого вигляду.
Але я не боялася. В його кожному русі відчувалася обережність, людяність, турбота. І мені стало боляче від думки, скільки разів ця добра людина мусила ховатися від чужих поглядів.
— Дякую, — прошепотіла я, приймаючи кухлик теплих трав’яних настоїв. Мої пальці ненароком торкнулися його руки.
Він здригнувся і швидко відсмикнувся, ніби боявся злякати мене. Потім відступив до вікна й завмер там, сховавшись у тіні.
— Матвій… — тихо покликала я. — Ти врятував мене. Якби не ти… мене вже не було б.
Він не відповів. Лише трохи сильніше стиснув плечі, ніби не знав, що робити з моїми словами. Я відчула, як серце стискається від тепла й жалю. Він був для мене героєм — навіть якщо він сам цього ніколи не визнає
Я намагалася вкласти у свій голос якомога більше тепла й ніжності.
— Дякую, Матвію… — прошепотіла я, сподіваючись, що хоча б слова торкнуться його закритого серця.
Він не відповів. Не ворухнувся, не озирнувся. Лише тінь його постаті біля вікна ледь помітно здригнулася від мого голосу. Мабуть, він і справді не розмовляє… чи не хоче говорити.
Я мовчки допила пахучий відвар із медом, відчуваючи, як тепло поширюється тілом, виганяючи холод і відчай. Мені хотілося бодай чимось подякувати йому, бодай торкнутися цієї самотньої душі за потворною оболонкою.
— Можна ще? — тихо попросила я, не маючи іншого способу змусити його підійти.
Він поволі рушив до мене, не підводячи очей. Обережно взяв кухлик з моїх рук, його пальці були спотворені хворобою, але дивно дбайливі й легкі.
— Як я можу віддячити тобі? — запитала я й наважилася доторкнутися до його руки, теплою долонею накривши понівечені пальці.
Він здригнувся, але цього разу не відсмикнувся. Навпаки, наче закам’янів від несподіваного дотику. І тоді повільно підняв голову.
Його очі…
Весняна зелень, глибока й ніжна, сповнена туги, самотності й якоїсь нелюдської ніжності. Вони дивилися прямо мені в душу. І я завмерла.
Ці очі… Я вже бачила їх раніше. Де? У снах? У спогадах, що не належали мені? Серце болісно стиснулося, а сльози підступили до очей.
— А ну відійди від неї, потворо! — гримнув голос, наче грім, що розколов тишу.
Я здригнулася. В дверях стояв Мирча Ракоці. Його обличчя спотворила лють, очі блищали, як у розлюченого хижака.
Матвій тремтливо зітхнув і відступив. Його рука, яку я ще мить тому тримала, вислизнула з моєї долоні.
— Не смій так його називати! — закричала я, слова вирвалися з мене раптовим вогнем. — Він врятував мені життя!
Мирча кинув на Матвія зневажливий погляд, сповнений огиди й презирства. Потім роздратовано стенув плечима, ніби не варто було витрачати на того й секунди.
— Що з тобою сталося? Ми ледь не збожеволіли, шукаючи тебе! — вигукнув він, тепер звертаючись до мене. Його тон був напористим, наказовим, як у господаря, що вимагає пояснень від непокірної дружини.
Він зробив крок до мене, простягнув руку, але я різко відхилилася й не дозволила йому торкнутися мене.
— Не смій! — голос мій затремтів від гніву й образи. — Це все через тебе!
Його брови здивовано зійшлися, в погляді з’явилася розгубленість. Він справді не розумів, про що я? Чи прикидався?
У дверях за його спиною з’явилися Денис і Ірка, розчервонілі від морозу й перелякані.
— Господи, що сталося?! — вигукнула Ірка, кинулася до мене.
— Чому ти пішла серед ночі? Ми думали, з тобою щось трапилося! — заговорив Денис, голос його тремтів від хвилювання.
Вони обидва наперебій сипали запитаннями, але я дивилася лише на Матвія, який стояв у тіні й боязко відступав до стіни, немов намагався стати невидимим.
І мене пройняла раптова, пекуча ніжність до нього. Бо я бачила більше, ніж його спотворене тіло. Я бачила серце. Чисте, крихке й прекрасне.
Я стомлено заплющила очі. Слова застрягли десь глибоко в горлі. Розповісти Ірці й Денису про те, що Мирча тієї ночі без запрошення прийшов до моєї кімнати й намагався… Я не змогла. Було соромно й огидно водночас. Це здавалося плямою, яку хотілося змити, стерти назавжди.
Я розповім. Обов’язково розповім їм про цей нічний жах. Але не зараз. Не сьогодні.
Вони відчули моє небажання говорити й замовкли. Ірка мовчки допомогла мені одягнути куртку, дбайливо піднімаючи мене на ноги. Та щойно я зробила кілька кроків, стало зрозуміло — самостійно йти я не зможу.
Мирча зробив крок уперед, простягнув руки, готовий підхопити мене. Його обличчя було спокійним, навіть турботливим, наче він не має жодного відношення до нічного кошмару. Начебто це не він приходив до мене й не пробував…