Глава 18

Дитина заплакала ще голосніше. Тепер плач линув з вулиці.

Господи! Вона ж може загинути, якщо її негайно не забрати в тепло.

Забувши про все, я кинулася до дверей.

Розбудити інших… промайнуло в голові.

Ні. Не можна гаяти часу. Кожна згаяна мить могла коштувати дитині життя.

Я вибігла до фойє. Накинула на плечі перший-ліпший пуховик і рвонула на вулицю.

Крижаний порив вітру вдарив у лице, немов жорстокий ляпас. Я заточилася, ледь не впавши, та втрималася.

Плач уже не був таким голосним. Став ледь чутним, надривним. Дитина замерзала.

Я завмерла, намагаючись вловити, звідки саме линув звук.

Парк.

Без жодних роздумів кинулася туди.

Сніг засипав доріжки, прочищені вранці. Навіть якби вони були, я все одно не побачила б їх у цій пітьмі. Вітер завивав, засипаючи очі снігом, збиваючи з ніг.

Декілька разів він таки переміг мене — я падала, грузла в снігових кучугурах, але вперто підводилася й борсалася далі.

Плач лунав зовсім поруч.

Я озирнулася.

Темрява. Лише чорні силуети дерев на білому тлі. Вони нагадували викривлених, потворних вартових, що стояли тут століттями, охороняючи маєток і його таємниці.

І раптом… тиша.

Плач урвався.

Тільки вітер. Стук гілок. Шерхіт снігу.

Я стояла, завмерла, слухаючи серце, яке билося, як навіжене.

І тут — дитячий сміх.

Тонкий, дзвінкий.

Він долинув десь поруч, а тоді щось миготнуло в кущах.

Мене пронизав крижаний жах.

Я зрозуміла. Це пастка. Знову.

Озирнулася, шукаючи вогні маєтку.

Нічого. Лише темні дерева та гірські схили, що дивилися на мене своїми чорними прірвами.

Покликати на допомогу? Нема сенсу. Тут лише я й… щось інше.

Стояти — смерть. Йти — шанс.

Я рушила навмання. Куди очі дивляться.

Але що далі, то гущі ставали чагарники. Сніг піднімався дедалі вище — вже по коліна. Дихати ставало важко, груди стискало від холоду й страху.

І раптом я посковзнулася.

Земля пішла з-під ніг.

Ліва нога провалилася під сніг. І — різкий, пронизливий біль. Він полоснув ногу, мов ніж.

Я скрикнула. Світ перед очима замерехтів різнокольоровими вогниками.

А потім усе згасло.
Ґ

Я отямилася.

Ніч відступала, неохоче поступаючись місцем світлу. Світанок був боязким, наче налякана дівчина на першому побаченні.

Навколо — покручені дерева й чагарники, схожі на викривлені фігури, що стежать за мною. Схоже, я забрела надто далеко від маєтку.

Пуховик промок від снігу та хурделиці. Пронизливий холод проникав у кістки, скував тіло, сповільнював думки.

Я спробувала підвестися.

Різкий, нестерпний біль у нозі змусив мене скрикнути й завмерти.

Я не зможу вибратися.

Це кінець?

Ніколи не думала, що можу замерзнути — у двадцять першому столітті, серед цивілізації.

Ні. Не так просто.

Я зціпила зуби й, зібравши залишки сил, потягнула ногу, яка застрягла в снігу, ніби її тримали чиїсь невидимі крижані пальці.

Біль пронизав тіло.

Я закричала — від болю, від розпачу, від лютого страху.

Та сили покинули мене. Я розпалася на безпорадні уламки й просто впала в сніг.

Нехай буде, що буде.

Моє дихання ставало рідкісним. Очі дивилися в небо, де на сході загорілася ніжно-рожева стрічка світанку.

Хурделиця стихла. Сніжинки повільно кружляли, вкриваючи землю пухнастою ковдрою. Навіть мене.

Мені стало дивно легко. Холод зник. Зник і страх. Лише спокій і солодка втома.

…Я сиділа в кріслі перед каміном.

Полум’я танцювало, відбиваючись у старовинному дзеркалі. На плечах — важкий хутряний плащ. Тепло приємно розливалося тілом.

Він був тут.

Чорноволосий чоловік із зеленими, котячими очима сидів біля мого крісла, поклавши голову мені на коліна. Його погляд обпікав, змушував серце стискатися від туги.

Я ковзнула пальцями в його хвилясте волосся, відчуваючи його тремтіння.

— Ти мусиш поїхати з цього маєтку, — прошепотів він.

— Я не залишу тебе! — вигукнула я з надривом.

Його сумна усмішка прорізала мені серце.

— Якщо вона дізнається про твою вагітність… спробує позбутися і тебе, і дитини. Я не можу цього допустити.

— Але ж я твоя законна дружина! Що в тому поганого?!

— Перед Богом і людьми, так, — його голос зривався на відчай. — Але це не зупинить її. Ти не знаєш, хто вона насправді…

Тонкі пальці, всіяні перснями, стиснули мої руки. Він тремтів.

— Я не можу втратити тебе. За ради дитини ти повинна поїхати. Грегорі Папеску допоможе.

— А ти? — хрипко прошепотіла я.

— Приїду, щойно все владнаю. Клянуся тобі.

Його гарячі губи торкнулися моїх пальців.

— Ні… Ти не приїдеш… — мої слова були як вирок.

Він поклав руку на мій живіт, де під сукнею ховалося крихітне життя.

— Іди, Сафіє. Ти не можеш тут залишатися.

Він різко схопив мене за руку.

— Ні! Я не хочу!

Я опиралася, але марно. Він витягнув мене за двері й штовхнув у темряву.

Крижаний вітер ударив у лице.

Я озирнулася, та позаду вже не було ні чоловіка, ні каміна, ні маєтку.

Лише нічний ліс і завивання хурделиці.

Десь поруч… гарчання.

Я здригнулася. Прямо переді мною стояв сірий, худий вовк. Його очі світилися в пітьмі. Губи сіпалися, оголюючи ікла, гострі, як леза.

Панічний жах пронизав мене наскрізь.

Я судомно сіпнулася, намагаючись витягти ногу. Сніг тримав міцно, мов лещата.

Вовк присів, готуючись до стрибка.

Це кінець.

---

— Геть! Пішов геть! — закричала я, змахуючи руками, ніби це могло зупинити хижака.

Але вовк лише сильніше оскалився, його лапи м’яко ступали по снігу, а криваві очі палахкотіли голодом. Гарчання наростало, наче грім перед ударом блискавки.

Ще мить — і він стрибне. Я відчула, як тіло скувала паніка. Серце лупилося об груди так, що здавалося, зараз розірве їх зсередини.

Все. Це кінець.

І тут…

Палаюче поліно свиснуло повз моє обличчя і врізалося у вовка. Сипнули іскри. Хижак заскавчав, сахнувся назад і, підібгавши хвіст, зник у темряві лісу.