Глава 17

Згадка про подругу змусила мене похолонути.
Господи... Вона ж там зовсім одна - з кимось, про кого ми нічого не знаємо. А що, якщо цей Мирча... ґвалтівник?

- Добре, - рішуче кивнула я й піднялася з-за столу. - Навідаємось до Заблоцького й вимагатимемо пояснень.

Та згодом виявилося, що вимагати пояснень просто нема в кого. За адресою, вказаною на візитівці, ми знайшли лише покинуте старе депо, стіни якого давно облізли, а вікна були забиті дошками. Лише стара бабуся, що поралася поруч у невеличкому садочку, знизала плечима у відповідь на наші запитання й сказала, що ніколи не чула ні про яких Заблоцьких чи Вовків.

Телефон також мовчав - лише сухий гудок у слухавці. А в інтернеті, серед списків місцевих адвокатів і нотаріусів, не було жодної згадки про Заблоцького чи Вовка.

Вся ця історія починала подобатися мені все менше й менше.

Після того як ми з Денисом поцілували іржавий замок на воротах депо, він мовчки стиснув мою руку. Я зрозуміла, що його тривога не менша за мою.

- Що тепер? - спитала я тихо, наче боялася, що нас можуть підслухати.

- На вокзал, - коротко відповів він.

Там ми змогли купити квитки лише на двадцять шосте... й то у різні вагони. Місця виявилися "легендарними" - біля туалету. Але нам було байдуже. Головне - чим швидше залишити цей клятий маєток. Ми були ладні навіть на лижах вирушити в дорогу, аби тільки забратися звідси.

Ще ми спробували знайти хоч якусь кімнату, аби перечекати ці дві ночі за межами «Вітряного пагорба», але це виявилося так само реально, як злітати на Марс. Усе містечко готувалося до свят - готелі та хостели були забиті вщент.

Не залишалося нічого іншого, окрім як повертатися.

Ми домовилися, що не скажемо нікому ні слова про те, що нам вдалося дізнатися. Навіть Ірці. Вона й так надто потоваришувала з тим князем. Часом мені здавалося, що вона вже забула, хто ми, й захопилася своїм новим кавалером. Ми не хотіли, щоб хтось зрозумів: нам усе відомо... ну, майже все.

Тож коли ми повернулися до маєтку, вирішили не показувати справжніх почуттів і вдягли на обличчя посмішки, що здавалися щирими.

Ірка тим часом розважалася у вітальні разом із Мирчею. Він сидів за роялем і грав щось ніжне й меланхолійне. Пальці ковзали по клавішах легко й упевнено, наче він народився для музики. Її сміх лунав дзвінко, а очі світилися щастям. У них було якесь дивне єднання, і від цього в мені наростав холодний клубок ревнощів і тривоги.

Я мимоволі зупинилася на порозі, дивлячись на цю картину, а Денис нахилився до мене й тихо прошепотів:

- Вони навіть не помітили, що нас не було.

А у їдальні на нас чекав несподіваний сюрприз.
Жива ялинка, велична та запашна, стояла посеред зали й майже торкалася верхівкою стелі. Її густі темно-зелені гілки наповнювали повітря ніжним ароматом хвої, який миттєво викликав у пам'яті спогади про дитинство й новорічні ранки.

Пані Аласі, зосереджена та незворушна, прикрашала лісову красуню різнокольоровими іграшками. При першому ж погляді на них я зрозуміла, що багато з них залишилися ще з часів дитячого будинку. Старенькі, трохи вицвілі, подекуди зі сколами, але саме в цьому була якась дивна чарівність - як у потертого фотоальбому, що зберігає історії багатьох поколінь.

- Красиво, - з неохотою зізналася я, хоча на душі було тривожно.

Увечері ми всі зібралися за святковим столом. На щастя, пані Аласі цього разу утрималася від експериментів із вівсяною кашею й яйцями. Стіл ломився від страв, а серед них - навіть пляшка червоного вина.

Я не планувала багато пити, але нерви були напружені як струна, тому кухлик за кухликом вино непомітно зникало. Чи то п'яний сміх Ірки з Мирчею змушував мене відволікатися, чи то невимушені жарти Дениса, але я втрачала відчуття часу.

Я пам'ятаю тільки, як десь на четвертому чи п'ятому кухлику в голові почало легенько шуміти, світло люстри зробилося теплим і розмитим, а розмови за столом перетворилися на приємний фон.

А от коли закінчилася святкова вечеря - не пам'ятаю. Як і того, як я опинилася в своєму ліжку. Чи то мене хтось провів, чи я сама на автопілоті доплелася коридорами цього старого маєтку...

Єдине, що я відчувала, коли засинала, - це дивне поєднання затишку й тривоги. Наче за стінами, прикрашеними гірляндами, ховалося щось таке, що терпляче чекало свого моменту.

---
Я прокинулася посеред ночі, ніби відчувши, що щось не так. Спрага палила мене зсередини, горло пересохло так, ніби я ковтала пісок. Мені здавалося, що все тіло горить, як після отого разу, коли ми з Іркою на ніч наїлися солоного оселедця, і я зрозуміла старий вислів бабуні: «Не їж на ніч гострого — бо згориш».

Та цього разу було інакше. Я відчайдушно хотіла пити… і водночас відчула, що треба встати й піти до ванної. Але тіло не слухалося. Повіки були важкі, наче налиті свинцем, руки й ноги скували невидимі ланцюги. Я могла лише лежати, безсила, як маріонетка, в чиїхось чужих руках.

Рипнули двері.

Цей звук прорізав нічну тишу, немов ножем. Хтось увійшов до кімнати. Серце забилося частіше, холодний страх розлився по жилах. Я намагалася згадати, чи замикала двері. Але пам’ять була темною дірою — я не пам’ятала навіть, як закінчилася вечеря, чи як опинилася у ліжку.

Тільки це ліжко…
Воно було зовсім не моє. Просторе, з важким балдахіном, глибокими тінями по кутках, — таке я бачила хіба що в старих фільмах. Я лежала, скована жахом, а крізь напівопущені штори балдахіну помітила високу чоловічу постать.

Він підійшов ближче.
Кроки були тихими, але кожен віддавався у моєму тілі гулким відлунням.

І коли він відкинув полог, я побачила знайоме обличчя в світлі тремтливої свічки.
Мирча Ракоці.

Він посміхнувся. Спокійно. Хижо. І в цій посмішці було щось таке, від чого холод повз хребтом. Жодного слова. Лише мовчання і погляд, який пронизував наскрізь.

Я хотіла крикнути.
Хотіла підвестися й дати йому ляпаса, розповісти все, що думаю про чоловіків, які так нахабно вдираються в чужі кімнати. Але язик не слухався, а тіло й далі залишалося важким і безпомічним.