Глава 16

Ніч пройшла дивовижно спокійно, хоча я була готова до безсоння і кошмарів після всіх ранкових пригод. Та, на диво, прокинулася я немов після довгого, глибокого сну - можливо, тому, що напередодні замкнула двері з усією ретельністю, навіть клямку додатково зафіксувала, на випадок, якщо в Марини є запасні ключі.

Наступного ранку я відчувала себе дивовижно - свіжа, відпочила, готова зустріти новий день.

Коли увійшла до вітальні, там уже сиділи Ірка і Мирча. Вони розмовляли легко й невимушено, і раптом я відчула дивне, гірке відчуття зайвості. Важко було визнати це навіть перед собою, але дивлячись на їхню доброзичливу взаємодію, всередині несподівано спалахнула ревнощі. Адже це я повинна була бути тією, з ким він пов'язаний, а не Ірка. За всіма законами жанру - саме я мала б бути тією, кого він намагається завоювати.

Я поснідала на самоті - холодними бутербродами, бо лінь була розігрівати, і кухликом густої, ароматної кави по-турецьки. Пані Аласі ніде не було, а Денис вже готував лижі - без них до міста не дістатися. Я хотіла запросити Ірку з нами, але передумала: схоже, їй і так було весело. Тільки запитала, що їй привезти з міста, на що почула лаконічне - «Що хочеш».

Денис зустрів мене в фойє з теплою усмішкою і допоміг пристебнути лижі. Я не надто любила активний відпочинок, але ця прогулянка принесла мені справжнє задоволення. Уже сам факт, що ми покидаємо маєток, виходимо в світ, потрапляємо в атмосферу святкового міста - це дарувало радість.

Я навіть забула, що завтра святвечір. Лише коли ми опинилися в місті, мене огорнула чарівна новорічна казка.

Перше, куди ми вирушили, - місцева книгарня з цікавою назвою «Кроляча нора». Попри ранній час, там було людно - не дивно, адже це був популярний притулок для молоді. Хтось приходив за безкоштовним Wi-Fi, хтось - за недорогою кавою з пиріжками і піцою, яку готували просто на місці. Книги здавалися лише додатком до цього живого простору.

Я зайняла столик у кутку біля вікна, замовила два подвійні американо з вершками і піцу. Денис вирушив на пошуки потрібної літератури - адже вся інформація, яку ми знайшли в інтернеті, стосувалася Мукачівського палацу та інших Ракоці. Нам потрібні були місцеві джерела.

Кава вже почала остигати, а Денис все не повертався. Чи то він загубився серед полиць, чи просто дуже ретельно шукав, я почала хвилюватися. Нарешті він повернувся, ледве стримуючи каву, і поставив на стіл лише дві книги.

- Ледь знайшов, - усміхнувся він. - До речі, тут «Володаря перснів» бачив, - додав з ентузіазмом.

Я зітхнула - попереду нас чекали таємниці і загадки, але поки що це було просто маленьке свято серед холодного зимового дня.

Його очі вже світилися тим самим божевільним вогнем, який я давно знала. Денис завжди був захоплений книгами - не так давно він прийшов до кав'ярні з величезною енциклопедією про середньовічну зброю і з гордістю похвалився, що віддав за неї дві свої зарплати.

- Скільки? - одразу ж випалила я, відкусивши шматок піци.

Я вже й забула, що таке нормальна їжа - пані Аласі вперто годувала нас лише кашами й яйцями. Мені здавалося, що незабаром сама перетворюся на кашу.

- Сорок дві тисячі п'ятсот три гривні, - гордо відповів Денис.

Кусок піци наче застряг у горлі, і я закашлялася. Він дбайливо постукав мене по плечу.

- Та вона у шкіряному переплеті і з золотим тисненням, - намагався виправдати космічну ціну.

Мені від цього не стало легше. Лише проковтнувши піцу, я відповіла:

- Мабуть, зі шкіри мумбака, і з перстнем на додачу.

Для мене ця сума була з іншої планети.

- Ні, перстня там немає, - сміючись заперечив Денис. - Давай краще повернемося до справи.

Він простягнув мені товсту книгу, на обкладинці якої красувався маєток Ракоці. Назва - "Легенди і міфи".

Я гортала сторінки, шукаючи щось про маєток, та поки що марно. Упала в око історія про нещасне кохання пари, що жила двісті років тому. Потім знайшлася дивна розповідь про скарб, нібито захований у стінах маєтку. Куди ж без цих скарбів? Хотілося б, аби він існував насправді, хоча, якщо й існував - за часів дитячого будинку його давно розкопали.

Але одна історія привернула мою увагу - називалась просто: "Красуня і чудовисько".

У легенді йшлося про молодого князя Ракоці, що закохався у звичайну служницю, яку його батькові подарував іменитий турок. Її звали Сафіє - "Невинна". Саме цим ім'ям мене називав той чоловік з моїх видінь, і я думала, що це просто його манера говорити.

Князь так сильно любив Сафіє, що це стало помітно всім. Коли про це дізналася зла мачуха - а куди ж без неї? - що була ще й відьмою, вона наказала вбити коханку свого пасинка і новонароджену дитину, аби позбутися суперниці. Князя ж вона перетворила на чудовисько, і розбити чари зможе лише діва, що народиться у дванадцятому поколінні і покохає його.

- Ну звичайна казка, - мовила я з легким сарказмом, - бо якщо це правда, князю доведеться залишатися чудовиськом вічно.

Далі в книзі йшла легенда про відомих нам Януша і Ану-Марію. Я почала хвилюватися: чи не надто багато в цьому маєтку привидів і таємниць? А ще ж не варто забувати про скарб...

- Якого біса?! - раптом обірвав мої думки Денис.

Я здивовано глянула на нього:

- Знайшов щось цікаве?

- Здається, так... - він опустив голос, ніби відчуваючи вагу відкриття. - Після пожежі 1725 року, що забрала життя князівської родини, маєток перейшов у володіння дружини князя Ласло Ракоці - Мірабели Аласі.

Я майже прошипіла від несподіванки. Отже, наша економка - дуже родовита персона.

- Та це ще не все, - Денис заглибився у книгу, - маєток «Вітряний пагорб» довгий час переходив від однієї Аласі до іншої. Немає жодних записів про їхні шлюби чи дітей. Стара хазяйка часто покидала маєток, їхала за кордон і там помирала, а замість неї приїздила її донька.

Він зробив драматичну паузу:

- Вгадай, хто став директором дитячого будинку після війни?

- Ще одна з Аласі? - припустила я.