Глава 15 Чудовисько

Я полегшено зітхнула, опинившись на вулиці, й жадібно вдихнула свіже повітря. Аромат сандалу досі не відпускав мене, наче липкий шлейф, що впився в шкіру. Це був той самий запах, який переслідував мене в дивних видіннях — у ньому було щось збуджуюче й водночас тривожне. Я згадала, як цієї ночі руки того незнайомця торкалися мого тіла, і гаряча хвиля бажання блискавкою пройшла крізь мене. Я з силою струснула головою, намагаючись відігнати заборонені думки.

Раптом серед густих кущів шипшини, що обступили хижу, щось заворушилося. Я встигла помітити кремезну, згорблену постать, що ковзнула між гілок, як тінь, яку не схопиш поглядом. Серце боляче вдарилося об ребра. Мабуть, то був господар хати. Чомусь у мозку блиснула абсурдна думка про тролів чи гоблінів. Ядучий холод пробіг по шкірі.

— Пішли звідси… — прохрипіла я, міцно стиснувши руку Ірки.

— Та ну тебе, — пробурмотіла вона, але я відчула, як її пальці тремтять.

Ми рушили швидше. Ступили в сіни, і я ногою зачепила відро. Воно з гуркотом покотилося по земляній підлозі, та ми навіть не озирнулися.

Нарешті ми вибралися надвір. Здавалося, морозне повітря обпікає легені. Я озирнулася… і завмерла.

Біля дверей хати стояло воно. Істота. Те, що постало перед моїми очима, годі було назвати людиною. Величезна, спотворена голова, вкрита дивними наростами, ледь трималася на худій, непропорційно довгій шиї. Тіло було понівечене, неначе його пошили з уламків чужих тіл, а рухи видавалися дивно ривчастими, як у зламаної маріонетки.

Воно дивилося на нас. Не просто дивилося — пронизувало. У його погляді не було нічого людського. Лише голод і… ненависть.

Ірка заволала так, що голос зірвався, і кинулася бігти. Я відчула, як мене сковує паніка, і вже за мить сліпо помчала слідом, не розбираючи дороги. Гілки дряпали лице, сніг засипав черевики, але ми бігли, як від самого пекла.

Серце гупало в скронях, дихання рвалося на шматки. Я більше не відчувала ні рук, ні ніг, лише холодний страх, що проникав у кістки.

Маєток вигулькнув перед нами, наче острів порятунку. Ми влетіли в хол, продовжуючи кричати, й мало не збили з ніг Дениса, що саме повернувся й знімав лижі. Він ошелешено дивився на нас, а ми, задихані, не могли й слова вимовити.

— Що сталося?! — сполотнів він, хапаючи мене за плечі.

Я тільки ковтнула повітря й прошепотіла:

— Там… Там!.. — задихаючись, я тремтячою рукою вказала в напрямку парку. — Там чудовисько!

— Що?.. — Денис дивився на нас так, наче ми обидві збожеволіли.

— Там чудовисько! — повторила Ірка, вже мало не кричачи. — Ти що, глухий?!

Хлопець повільно похитав головою, намагаючись осмислити наші слова.

— Яке ще до біса чудовисько? — нарешті видав він, скривившись. — Вам, мабуть, здалося.

— Нічого нам не здалося! — обурилася я, відчуваючи, як серце б’ється ще швидше від образи. Було прикро, що Денис, людина, яка мені небайдужа, не вірить мені.

— Ми… ми ходили до річки, — почала Ірка, все ще задихана. — І там натрапили на якийсь будиночок…

Вона розповідала швидко, наче боялася забути деталі. З її версії виходило, що ми безневинно прогулювалися по парку, насолоджувалися снігом і краєвидами, коли випадково наткнулися на хатину. І там, у тій хатині, було воно — істота, яка раптом з’явилася й налякала нас до напівсмерті. І тепер, якщо Денис нам не вірить, то може підняти свою дупу й піти подивитися сам.

— Ви серйозно? — він глянув на нас із підозрою. — Це якийсь поганий жарт?

— Нікуди не потрібно ходити.

Різкий, холодний голос пролунав так несподівано, що ми обоє здригнулися й замовкли. В дверях стояла пані Аласі — спокійна, мовчазна, сувора. Її погляд був твердий, наче криця. Схоже, вона стояла там вже якийсь час і все чула.

— В сенсі?.. — пробелькотіла Ірка, озираючись на неї.

— Нікуди не потрібно ходити, — повторила економка все тим же твердим, непохитним тоном. — Це Матвій. Він боїться чужих і тримається осторонь. Та запевняю вас — він не становить жодної загрози.

— Який ще Матвій?! — з гнівом обернулася я до жінки. — Ви називаєте чудовисько Матвієм?!

— Він не чудовисько. — Голос Аласі залишався рівним, але в ньому з’явилася ледь помітна м’якість. — У нього вроджений синдром Протея. Матвій допомагає мені по господарству. Він залишився тут ще з часів дитячого інтернату і нині мешкає в будинку колишнього сторожа. Повірте, він добрий і чуйний.

Я відчула, як тривога повільно відступає, а замість неї приходить дивна, гірка провина.

— То ви знали… — видихнула я, здавленим голосом. — Ви все знали й нічого нам не сказали!

— Я боялася, що ви відмовите йому в притулку, — тихо відповіла економка. Її очі, такі ж суворі, як і голос, на мить потеплішали.

---

— Вам потрібно було мені все розповісти, — я не відступала. Голос звучав твердо, навіть трохи різко. Внутрішній протест піднімався все сильніше. Ця жінка поводилася так, ніби вона не економка, а справжня господиня цього маєтку.

— Так, — неохоче погодилася Марина, її голос став трохи м’якшим, майже з тінню сумніву. — Мені справді слід було все сказати вам… Більше такого не повториться.

Я помітила, як її губи ледь сіпнулися, а голос затремтів ніби від зусилля стримати сльози. Це додало мені гіркої зловтіхи — ніби тепер вона сама відчула вагу ситуації. Я посміхнулася холодно:

— Дуже на це сподіваюся.

— А тепер, — Марина різко підвелася, холодно прошепотіла, — дозвольте мені піти…

Не чекаючи відповіді, вона повернулася і рушила до своєї кімнати.

Я дивилася їй услід і відчувала якусь порожнечу в грудях. Це була перемога, але така суха, без радості.

Денис, який стояв поряд, дивився на мене з помітним осудом.

— Вона мала нам усе розповісти, — сказав він тихо, майже як нагадування.

Я відчувала, як у грудях стискається щось болісне. — Так, — визнала я. — Можливо, боялася, що ми відмовимо Матвію.

— І тепер ти шкодуєш про це?

— Так. І тепер мені дуже шкода його. Мабуть, завтра навідаюся, спробую пояснити, що йому нема чого мене боятися.