Глава14 таємнича хижка

Незважаючи на те, що майже всю ніч сипав сніг, двір у маєтку й стежки в тому, що колись називалося парком, були вже ретельно прочищені. Я зупинилася й обвела поглядом навколо. Хто б це міг зробити? Навряд чи пані Марина взялася б до лопати та мітли. У садових ельфів я також не вірила — навіть якби вони існували, то точно б страйкували в таку холоднечу. Залишалася ще версія про найманого працівника… хоча я жодного разу не бачила поблизу бодай натяку на інші будинки. Треба буде обов’язково розпитати про це економку.

Ми з Іркою неквапливо прогулювалися тим, що лишилося від парку. Нині це радше нагадувало хащі, де за кожним кущем, здавалося, міг причаїтися вовкулака.

— Він тобі сподобався? — раптом запитала Ірка, вивівши мене з роздумів.

— Хто? — я здивовано на неї глянула.

— Твій наречений, — багатозначно протягнула вона.

— Він не мій наречений, — заперечила я сердито й підкинула ногою соснову шишку, яка валялася посеред доріжки. — І він мені зовсім не сподобався. Огидний тип.

Ірка хитро примружилася, її очі сміялися.

— Слухай… якщо він тобі не подобається, може, віддаси його мені?

Я пирснула зі сміху. Цікаво, як вона це уявляє? Роздрукувати довідку «відмова від нареченого» чи передати його з рук у руки під розписку?

— Залюбки. Хочеш, навіть стрічкою блакитною перев’яжу.

Ірка засміялася так голосно, що якась снігова грудка з дерева впала просто поруч.

— Це добре! — видихнула вона, коли трохи заспокоїлася. — А то я вже думала, що він тобі таки сподобався.

— Взагалі він файний, — визнала я з неохотою. — Але надто самовпевнений. До речі… — я різко змінила тему. — А де подівся Денис?

Справді, я не бачила його від самого сніданку й почала було хвилюватися. Наче він щось говорив про те, що планує вирушити до міста на лижах, але тоді я була занадто схвильована приїздом «нареченого», щоб звернути увагу.

— Здається, він знайшов у комірчині старі лижі й вирішив трохи покататися, — підтвердила Ірка. Вона посміхнулася краєчком губів. — Ну так що? Дозволяєш мені звабити цього князька?

Очевидно, Мирча Ракоці встиг запасти їй у серце — так само швидко, як гаряче вино в голову на морозі.

— Можеш робити з ним усе, що завгодно. Мені байдуже, — відказала я відсторонено, хоча сама відчувала, що це неправда. Думки знову повернулися до шафи з порцеляновими фігурками. Чому хтось їх краде? І навіщо? Моя тітонька, певно, недаремно завжди замикала ту шафу на ключ.

— До речі… — я серйозно глянула на подругу. — А коли він приїхав? Щось я не чула, щоб під’їжджало таксі.

Ірка лише знизала плечима.

— Не знаю. Коли я прокинулася й пішла до туалету, він уже був у вітальні.

— Дивно… І слідів від коліс теж не було.

— Це тому, що доріжки почистили, — пояснила подруга так, ніби це розв’язувало всі загадки.

Я лише похитала головою. Логічно? Можливо. Але в мене не полишало дивне відчуття, ніби він з’явився нізвідки. Наче виник просто з повітря — і одразу ж всівся за рояль, наче чекав на нас.

Доріжка виринула з парку й почала повільно спускатися пологим гірським схилом до річки, що, мов срібляста стрічка, звивалася між гір.

— Дивись! — раптом вигукнула Ірка. — Там якийсь будинок!

Я зиркнула туди, куди вона показувала, й справді — усього за кілька сотень метрів, сховавшись серед густих смерек, стояла невеличка хатина. Хоча… хатина — це звучить занадто романтично. Те, що ми бачили, радше нагадувало столітню хибару з перекошеними стінами та солом’яним дахом, що місцями просів від снігу. Мало вірилося, що тут хтось живе, та доріжка до дверей була старанно прочищена, а з низького, покрученого комина підіймався тонкий струмок диму.

— Цікаво, хто тут мешкає? — захоплено озвалася Ірка й поспішила до будинку.

Я хотіла її зупинити, але вона вже рішуче крокувала вперед, і мені не залишалося нічого іншого, як іти слідом. Біля дверей стояли складені лопати й стара, потерта мітла. Грубо збиті дерев’яні двері, пофарбовані блідою синьою фарбою, були підперті березовим віником. Отже, господарів удома зараз не було.

— Схоже на хатинку Баби Яги, — зробила висновок Ірка, намагаючись зазирнути в низенькі віконця, які ледь видніли біля самої землі.

Та дарма: шибки затягнуті щільними ганчірками, що слугували фіранками, й побачити крізь них бодай щось було неможливо.

— Скоріше виглядає так, ніби тут оселився якийсь волоцюга, — заперечила я й насторожено озирнулася.

Низькі снігові хмари закрили сонце, важкі й темні, як перед бурею. У грудях з’явилося тривожне відчуття: а раптом нас тут замете? Наче в тому детективі Агати Крісті… «Суто англійське вбивство», здається.

Ірка тим часом відсунула віник убік і штовхнула двері. Ті зі скрипом розчинилися, впускаючи запахи холодної сирості й старого дерева.

— Ірко, зачекай! — спробувала я її зупинити, але вона вже зайшла всередину.

Я похапцем подалася слідом і схопила її за руку саме тоді, коли вона збиралася відчинити обшарпані двері, що, вочевидь, вели до житлової кімнати.

— Зачекай… Гадаю, нам краще піти звідси, — зашепотіла я. — Хто б тут не мешкав, ми не маємо права вдиратися в чужий дім.

Ірка зиркнула на мене й презирливо фиркнула.

— Ти забула, що тепер володієш усім цим? — підкреслено спокійно нагадала вона. — Ця халупа стоїть на твоїй землі, тож ти маєш повне право тут бути.

— Ні! — я заперечила занадто різко, навіть для себе самої. — Не маю.

— Чому ж це?

— Хоча б тому, що я ще не отримала прав власності. І, схоже, ніколи не отримаю. Невже ти справді думаєш, що я погоджуся вийти заміж за першого-ліпшого лише заради цих руїн?

Ірка розгублено кліпнула очима й навіть зупинилася, ніби не знала, що сказати.

— Нууу… — протягнула вона з винуватою посмішкою. — Я сподівалася, що здоровий глузд переможе твій дурний норов. Зрештою, Мирча Ракоці не такий уже й поганий. Він молодий, вродливий, багатий… і, до всього, князь.

Я важко видихнула й похитала головою, ще раз окинувши поглядом похмуре подвір’я перед хатиною. Вітер із гір тягнув запах диму й сиру вогкість, від чого ставало не по собі.