Глава 13 Мирча Ракоці

Побачивши мене, він одразу підвівся — рухи його були спокійні, впевнені, сповнені тієї природної грації, яка не потребує жодних зусиль, щоб справити враження. Кожен жест відчувався відточеним, наче він сам — втілення бездоганної манери. Його посмішка… Боже, вона була тією пасткою, в яку потрапляли серця — ніжна, ледь іронічна й водночас тепла, така, що змушувала щоки палахкотіти.

Коли він наблизився, мене огорнув аромат його парфумів — свіжа гірчинка цитрусів, за якою ховались пряні нотки перцю, і в самому серці — ледь вловимий ветивер, терпкий і хвилюючий, як спогад про щось заборонене.

— Дозвольте привітати вас, пані Софіє, — промовив він низьким, оксамитовим голосом, простягаючи мені руку. На його вказівному пальці я одразу помітила знайомий золотий перстень із гербом — той самий, який бачила раніше. — Мирча Ракоці до ваших послуг.

Це, звісно, не було для мене сюрпризом — лише підтвердженням здогадки, яка вже встигла вкорінитися в думках. Та все ж я стояла перед ним, мов укопана, розгублена й ніяково мовчазна. Поряд із цим чоловіком я відчувала себе неймовірно… крихітною. Ні, навіть не крихітною — нікчемною.

Ще вчора я уявляла, як скажу йому все, що думаю про його появу й про цю абсурдну угоду. Я навіть подумки підбирала дошкульні фрази, різкі й впевнені. Та зараз усі вони розтанули, наче сніг на долоні. Я відчайдушно шукала в голові хоч щось дотепне, але замість цього в пам’яті виринали фрази з класики, яку я так любила — “Надіюся, що дорога була приємною” — але вимовити це означало б звучати фальшиво й напищено.

А тоді він нахилився й м’яко торкнувся моєї руки губами. Хвиля жару накрила мене з голови до п’ят. Його дотик був ледь відчутним, але достатнім, щоб моє серце збилося з ритму, а думки перетворилися на хаос.

Я дивилася на нього розгублено, все ще намагаючись зібратися й бодай щось відповісти. Потрібно було говорити — та моє єдине, що вирвалося:

— Доброго ранку, — тихо, майже шепотом.

За моєю спиною голосно й демонстративно кашлянула Ірка — нагадавши про свою присутність. Цей звук повернув мене до тями. Я різко висмикнула руку з його пальців — пальців сильних, холодних і таких… небезпечно ніжних — і відвернулася до подруги.

— Ну, я вас залишу, — промовила вона, з тією показною веселість, за якою легко ховалась цікавість. — Мені треба переодягнутися.

Я кинула на неї недовірливий погляд. Та коли вона проходила повз, схопила її за руку й швидко, майже благаючи, прошепотіла:

— Не залишай мене…

Мені зовсім не хотілося залишатися з ним наодинці. Я ще вчора склала про нього свою думку, варто було тільки почути про шлюбну угоду — про цей безглуздий спосіб отримати право на старий маєток, який швидше тягнув на руїни, ніж на родинне гніздо. Але… якби бути чесною, хоча б із самою собою, то, можливо, за інших обставин усе могло б скластися інакше. Хоча що за дурниці? Він — князь, людина іншого світу, а я… проста офіціантка з провінційної кав’ярні. У справжньому житті він би ніколи навіть не глянув у мій бік.

Ірка, проходячи повз, кинула на мене хитрий погляд і лукаво підморгнула:

— Він файний. А ти казала, що старий і кривий.

І, не давши мені шансу заперечити, зникла за дверима.

— Тож ти справді вважала мене старим і кривим? — у його голосі прозвучала насмішка, коли він знову обережно торкнувся моїх пальців губами.

— Не думала, що ми вже перейшли на «ти», — холодно відказала я, намагаючись виглядати невимушено.

— З тієї самої миті, як я вперше побачив тебе, — відповів він м’яко, та в очах спалахнула лукава іскра.

Я зневажливо фиркнула, але в глибині душі відчула, як щось тепле, неохоче, прокидається десь під ребрами. Невже мені було приємно?

— Можливо, це сталося ще раніше — коли ви, Ваша світлість, дізналися про спадок? — кинувши йому прямий, уважний погляд, я чекала на реакцію.

Його губи розтягнулися в посмішці, а в темно-зелених очах пустотливо заблищали веселі бісенята. Я відчула, як кров прилила до обличчя — невже сказала дурницю? Адже на ньому лише джинси, напевно, коштували більше, ніж увесь цей старий маєток разом із парком.

— Розумію твою недовіру, — відказав він спокійно, не зводячи з мене погляду. — Але справа зовсім не в спадкові.

— А в чому ж? — у голосі прорізалося роздратування. — Невже ти приїхав сюди лише заради мене? Тільки не кажи, що ти побачив моє фото й одразу закохався.

Він на мить замовк, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись прочитати всі мої думки. А потім повільно підійшов ближче й обережно взяв мене за руку. Його пальці були холодними, мов крига, і від несподіванки я ледь не здригнулася. Дивно… кімната ж була теплою. Я, власне, очікувала на щось подібне — цей чоловік аж надто нагадував героїв класичних романів, де від одного дотику все летить шкереберть.

— Звісно, ні, — його голос звучав майже з легкою іронією, та в ньому вчувалася щирість. — Хоча зараз, дивлячись на тебе, я розумію, як сильно помилявся, уявляючи твоє обличчя.

— Старою й кривою? — зиркнула я на нього, й на обох одночасно напав тихий сміх.

— Ну… щось на кшталт того, — відповів він із посмішкою, що вмить розтопила мої рештки опору.

— І все ж таки приїхав, — в моєму голосі вперше з’явилося щось м’якше за колючки.

Ми на якийсь час просто дивилися одне одному в очі. Його погляд був важкий, тягучий, наче він пронизував мене наскрізь — не залишаючи простору для масок.

— Мені самому це огидно… — раптом заговорив він, і в його голосі було більше втоми, ніж гіркоти. — Я маю на увазі цю шлюбну угоду. Але такою була воля мого покійного батька. Він хотів, щоб я повернувся, так би мовити, до нашого родового гнізда. Я й сам хотів побачити ці краї… — він на мить затнувся, а тоді додав тихіше: — Та тепер усе змінилося.

Хлопець винувато посміхнувся, ніби просив у мене вибачення.

— Що саме? — запитала я, дивлячись на нього з викликом.

Його очі зустріли мої — темно-сірі, з ледь помітним зеленим відтінком, вони дивилися так спокійно, наче він знав мою відповідь наперед. Та він не поспішав задовольнити мою цікавість.