Глава 12 Нічний гість

Боже… Мені соромно в цьому зізнаватися навіть самій собі, та в свої двадцять три я все ще була дівчиною. І я точно ніколи не уявляла, що мій «перший раз» може виглядати ось так — із паралізованим тілом, у темній кімнаті, під пильним поглядом чоловіка, який цілком міг виявитися серійним маніяком або, ще гірше, любителем ванільних вечерь із чужими спадкоємицями.

Я лежала, затаївши подих, і чекала, коли він почне свою брудну справу. Але… він не поспішав. Спокійно, наче мав повне право на мою присутність тут, наче знав, що йому ніхто не завадить. От же ж сволота.

Замість цього він ліг поруч і обережно притулився до мене, холодний, вологий. Так, саме вологий. У той момент я подумала: «Господи, він що, в душі був перед тим, як прийти мене гвалтувати? Чи він примара з підвалу?»

Повільно я почала виринати зі стану заціпеніння. Кімнату, як і раніше, заливало тьмяне світло нічника. І… чоловіка не було. Я важко видихнула, серце відстукувало щось схоже на «алилуя». Це був лише сон. Жахливий, дикий сон.

Та моє полегшення тривало рівно півтори секунди. Бо саме в цей момент я усвідомила, що в ліжку я не сама. Поряд хтось дихав. Глибоко. Рівно. І… хропів.

— Ні-ні-ні… — прошепотіла я, майже ридаючи. Моя рука мимоволі ковзнула по матрацу і… торкнулася чогось волохатого. Волохатого, мокрого й холодного.

Реакція була миттєвою: я з вереском вистрибнула з ліжка, наче на мені запалили феєрверк, і кинулася до дверей. Ледь не збила з ніг сонну Ірку, яка, як на гріх, вирішила вийти подивитися, чого це я влаштувала концерт о третій ночі.

— Що сталося?! — розпачливо запитала вона, тручи очі.

— В моїй кімнаті… — я захекано вказала на двері. — Там був чоловік! Він… він лежав у моєму ліжку!

— Дійсно? — Ірка підняла брови й заглянула в кімнату. — Дивно. Там нікого немає.

Я розвернулася і подивилася. Кімната була порожня. Ліжко — рівне, наче я ніколи в ньому й не спала. Жодної душі. Хіба що під ліжком…

— Він був! — я продовжувала тремтіти, як осиковий лист. — Я відчувала його… його плечі, його холодні руки…

Ірка зиркнула на мене й… посміхнулася. Так, ще й посміхнулася!

— Може, це тобі наснилося? — лагідно припустила вона. — Знаєш, подруго, тобі пора завести хлопця. Це все гормони.

— Які до біса гормони?! — зірвалася я. — Хтось був у моєму ліжку! Це все Марина Аласі! Вона його впустила, поки ми спали!

— Що тут сталося? — грізний голос змусив нас обох підстрибнути.

Обернувшись, я мало не видала ще один крик: Марина Аласі стояла за Ірчиною спиною, з’явившись так тихо, ніби виповзла зі стелі. В її очах виблискував льодяний осуд.

Ірка швидко відскочила вбік, звільняючи мені простір для втечі.

— Ну, давай поясни, — з підкресленим терпінням сказала економка, дивлячись на мене так, ніби саме я прокралася до неї вночі й зіпсувала постіль своїм хропінням.

Я лише ковтнула повітря, намагаючись підібрати слова. Бо як, скажіть мені, можна серйозно пояснити двом жінкам, що ти щойно витанцьовувала на межі серцевого нападу через уявного нічного гостя?

— Щойно в моїй кімнаті був якийсь чоловік! Це ви його впустили! — вигукнула я, ледь стримуючи лють.

Марина Аласі подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася, що розмовляю з тостером.

— Помилуйте… тут нікого не було, — холодно відрізала вона.

— Був! — вперто повторила я й навіть тупнула ногою. Ну хай уже, якщо я божеволію, то хоча б стильно.

— Тоді куди він подівся? — з єхидною ввічливістю поцікавилася економка.

— Дійсно… — розгублено підтримала її Ірка, тручи очі. — Я ж вибігла одразу, як почула твій крик. У коридорі було пусто. Я б його помітила.

Я кинула на неї погляд такий, що ним можна було б смажити яйця.

— Що тут відбувається? — зненацька вигулькнув Денис, ледь не врізавшись у Марину. Він виглядав сонним і розкуйовдженим, але в очах блиснула тривога.

— Ваша подруга стверджує, що в її кімнаті був якийсь чоловік, — холодно пояснила за мене економка. — І звинувачує мене в тому, що це я його впустила.

— Чоловік? — перепитав Денис і спохмурнів. — Ти його бачила?

— І не тільки, — я підняла руку, досі вологу й злегка брудну. — Я навіть… торкалася його.

Денис рішуче відштовхнув Аласі й зайшов до кімнати. Хлопнув вимикач, і простір залило яскраве світло. Він озирнувся так, ніби очікував побачити в кутку вампіра з сокирою.

— Обережно… — прошепотіла Ірка. Я сама затамувала подих.

Денис злегка примружився й повільно підійшов до ліжка. Моя уява одразу ж підкинула образ: от-от з-під нього вискочить якась потвора, схопить його за ногу і…

Я затремтіла. Зараз буде як у тих дешевих жахастиках, що ми дивилися в дитинстві.

Та замість того Денис нахилився, зазирнув під ліжко… і раптом вибухнув сміхом. Веселим, щирим, таким, що аж лунко розкотився в кімнаті.

— Здається, я знайшов твого «нічного гостя», — промовив він, все ще хихочучи. І витягнув з-під ліжка… велетенського сибірського кота.

Кіт був мокрий від снігу, з ображеним виглядом і пухнастим хвостом, який нервово сіпався. Він нявкнув, так ображено, ніби хотів сказати: «Ну й голос у тебе, жінко. Людей будиш…»

— Як він сюди потрапив? — щиро здивувалася Ірка.

Я ж стояла, почервоніла, мов буряк, і повільно приходила до тями. Серце ще калатало, але я вже розуміла всю абсурдність ситуації.

— Господи… — тільки й змогла видушити я. — Я ж… я думала, це маніяк… а це просто жирний кіт…

— Ну, знаєш, — хихотнула Ірка, — якщо ти вважала його мокрим і холодним чоловіком, то, мабуть, тобі справді пора заводити бойфренда.

Денис не витримав і пирснув:

— Принаймні цей нічний гість пухнастий і муркоче. Хоч якийсь плюс.
Кіт жалібно дивився на мене своїми велетенськими зеленими очима з темними цятками. І раптом мені здалося, що я вже бачила ці очі. Так… звісно. У того чоловіка також були зелені очі. Хоча… про що це я?

Я похитала головою, намагаючись відігнати це дивне відчуття.

— Бідненька киця… — забідкалася Ірка, яка обожнювала всіх котів без винятку.