Глава 10 Князь Ракоці

Позаду нас хтось голосно кахикнув. Ми здригнулися обидва, немов школярі, застукані за чимось забороненим. Денис різко відступив, відпустивши мої руки так швидко, ніби вони були розпеченим вугіллям. Я відчула, як щоки обпікає рум'янець, і гірко пошкодувала, що нас застукали саме в ту мить, коли серце тільки-но почало вірити в щось більше.

У дверях стояла Марина Аласі. В її руках тремтіла срібляста таця з кількома тарілками, але обличчя залишалося незворушним - холодним і кам'яним, як фасад самого Вітряного Пагорба. Суворий погляд економки пронизав нас наскрізь, у ньому читався ніби німий докір, якого вона навіть не намагалася приховати. Здавалося, що вибачатися повинні ми.

- Вибачте... - зніяковіло промимрив Денис, опустивши очі й удавано зацікавившись порцеляновою колекцією.

- Я прийшла накрити стіл, - холодно відрізала Аласі. В голосі жодної краплі вибачення за те, що потурбувала нас. - Не очікувала зустріти тут когось. Зазвичай пані Арабела проводила цей час у вітальні.

В мені щось обірвалося. Хотілося відповісти, що я не пані Арабела, що я зовсім інша й не збираюся бути чийось тінню у власному домі. Та я проковтнула слова й лише стисло губи. Ця жінка, з її суворістю та зверхністю, уже почала мене дратувати. Я відчула, як всередині наростає рішучість - владнати справи зі спадком і якомога швидше позбутися її присутності в моєму житті.

- Скажіть, а де ключі від шафи з фігурками? - запитала я надто різким, навіть колючим тоном, не намагаючись приховати свого роздратування. Невже саме в цей момент вона мала тут з'явитися?

Аласі навіть бровою не повела.

- На жаль, мені невідомо, - відповіла вона, в голосі звучала відсторонена байдужість.

- Пані Арабела тримала цей ключ завжди при собі.

- Ці фігурки такі цінні? - не втрималася я й кинула короткий погляд на скляну шафу, подумки вже прикидаючи, скільки за них можна вторгувати.

- Ні, зовсім ні, хоча й недешеві, - Марина знову зробила паузу, а тоді додала з тією ж сухістю: - Ваша тітонька колекціонувала їх. Та незадовго до смерті... пухом їй земля... - економка мляво перехрестилася, - вона почала вірити у дивні речі. Буцімто ці статуетки ночами оживають і... ходять. Тому й замкнула шафу, а ключ кудись заховала.

- Схоже, вони й досі гуляють, - глузливо кинув Денис, відступаючи на крок і схрестивши руки на грудях. Його очі уважно дивилися на Аласі, але тепер у погляді з'явився ледь помітний вогник недовіри.

- Що ви маєте на увазі? - Марина вп'ялася в нього своїм крижаним поглядом.

- Якщо ви запевняєте, що шафа не відчинялася з дня смерті пані Папеску... а може й раніше... тоді цікаво: де поділися дві фігурки, які стояли на нижній полиці?

В кімнаті запала важка тиша. Лише потріскування дров у каміні здавалося, заповнювало простір між нами. Я відчула, як у грудях стискається тривога, а Денис продовжував дивитися на економку.

Я переводила здивований погляд з Дениса на пані Марину й назад, намагаючись збагнути, що ж він має на увазі. Невже він щойно звинуватив її... у крадіжці? Це було перше, що майнуло в моїй голові, і холодок пробігся шкірою. Схоже, що й сама економка дійшла до того ж висновку. Вона гордо випрямила спину, тонке підборіддя піднялося вище, а темні очі блиснули холодним викликом.

- Звідки ви можете про це знати? - її голос бринів крижаними нотками.

- Пил на поличці, - спокійно, майже зухвало відповів Денис. Він жестом вказав на нижній ряд у заскленій шафі. - Бачите? Вся полиця вкрита рівним шаром пилу... але ось тут - дві чіткі чисті плями. Ніби хтось нещодавно забрав звідти дві фігурки. А якщо, як ви стверджуєте, шафа була зачинена від дня смерті пані Папеску, то виходить... ці статуетки дійсно могли піти звідси самі.

Я мимоволі підійшла ближче й помітила те, на що він вказував. Як я раніше цього не зауважила? Нижню полицю займали менш вишукані фігурки - звичайні люди в простому одязі, тварини, виконані без особливого шику. І серед того сірого пилового покриву виразно виділялися два темні, чисті силуети.

Від мого погляду не сховалося, як нервово стиснулися тонкі вуста пані Марини, а її руки, що тримали тацю, трохи затремтіли.

- Юначе, - голос її вже тремтів від ледь стримуваного обурення. - Я провела у цьому домі більшість свого життя. Була директоркою інтернату, згодом - старшою вихователькою ліцею. І за всі ці роки... запам'ятайте це... ніхто й ніколи не посмів звинуватити мене у крадіжці.

В її очах спалахнула гордість, змішана з образою. Атмосфера в їдальні почала згущуватися, мов грозові хмари над Вітряним Пагорбом. Я відчула, як у повітрі зависло напруження - ще трохи, й іскра перелетить між ними.

Денис уже відкрив рота, щоб щось заперечити, але я рішуче випередила його. Не хотілося сварки.

- Вибачте, пані Аласі... - я змусила голос звучати лагідніше, ніж відчувала всередині. - Можливо, я допоможу вам накрити на стіл?

Слова злетіли з моїх вуст скоріше як спроба врятувати ситуацію, ніж щире бажання допомогти. Але погляд економки змусив мене пошкодувати про це. Здавалося, моя пропозиція образила її навіть більше, ніж підозри Дениса. Її темні очі звузилися, і в них майнула ледь помітна зневага.

- Дякую, але я впораюся сама, - сухо відказала вона, опустивши тацю на стіл так, що порцелянові тарілки мелодійно дзенькнули.

І вона, не додаючи жодного слова, почала розкладати прибори, вдаючи, що нас тут немає.
- При пані Арабелі я завжди сама накривала на стіл. Це мій обов'язок, - різко відрізала Марина Аласі, розставляючи тарілки з такою силою, що порцеляна мелодійно дзенькнула. - А ваш обов'язок, пані Софіє, - ставитися до моєї праці з повагою... і вчасно оплачувати її.

Її тон був холодний, як крига на шибках. Мене немов обдало холодним душем. Щоки спалахнули від сорому. Господи! Я ж і справді не подумала про це... Мені доведеться не тільки терпіти її гострі погляди, а ще й регулярно платити гроші за цю милу "люб'язність".

У голові миготіли неприємні цифри. Скільки залишиться від отих двадцяти п'яти тисяч після податків? А якщо ще додати борги... Комунальні послуги, газ, світло... і, хто зна, може, тітонька заборгувала й за ковбасу в місцевому магазинчику?