Глава 9 Фігурки з порцеляни

Для нас пані Аласі турботливо підготувала кімнати в лівому крилі, що виходили вікнами на східну сторону. Точніше - на так званий парк. Хоча, якщо бути відвертою, це була швидше лісова хаща, що підступно нависала над старим маєтком, затіняючи його навіть у денний час.

Сказати по правді, я очікувала на щось... розкішніше. Моя кімната виявилася крихітною - в ній ледь помістився складний диван-книжка, який скрипів при кожному русі, письмовий стіл із подряпаною поверхнею та одинокий стілець. У кутку стояла лакована дерев'яна шафа - стара й понівечена часом. Схоже, більшість меблів тут лишилися ще з часів дитячого інтернату.

Єдиною по-справжньому цінною річчю було старовинне дзеркало в різьбленій позолоченій оправі. Воно привертало увагу, мовби всмоктуючи світло і мої думки водночас. Я зловила себе на дивному відчутті - ніби за моїм відображенням спостерігають...

Кімната Ірки знаходилася поруч із моєю, а от Дениса сувора пані Аласі поселила поряд із собою. Можна подумати, що якби нам справді закортіло зайнятися "чимось таким", це нас би зупинило. На превеликий жаль, він більше цікавився самим маєтком і його історією, ніж мною.

Та незважаючи на загальну занедбаність, у кімнатах було тепло - і це вже було справжнім дивом. Я переодягнулася у зручний флісовий костюм світло-бежевого кольору й раптом пожалкувала, що не уточнила у Марини Аласі щодо дрескоду. А раптом тут заведено приходити на обід у вечірніх сукнях із рукавичками до ліктів? Хоча... чого це я хвилююся? Відтепер я господиня цього маєтку, а отже, можу встановлювати власні правила. Ця думка змусила мене мимоволі посміхнутися.

Я вирішила не чекати обіду й вирушила до їдальні за півгодини до призначеного часу. Мені кортіло дослідити свій новий дім.

Їдальня виявилася майже такою, як я її уявляла - великою, напівкруглою з високими стелями та ліпними гіпсовими колонами, що колись були білосніжними, а тепер вкрилися сіруватими прожилками часу. Вікна, обрамлені важкими шторами, виходили на той самий "парк" і пропускали мало світла - від цього приміщення виглядало ще більш похмурим.

Підлога, колись вистелена паркетом, тепер похвалитися могла лише кількома вцілілими плитами, натертими до блиску. Решта паркету була вкрита подряпинами та плямами, мов шрами від чужих кроків. У центрі під стелею висіли три кришталеві люстри, однак лише одна з них тьмяно мерехтіла - наче з останніх сил.

Єдиним джерелом затишку був камін, у якому горіло полум'я. Тепло й світло від нього створювали ілюзію життя, але водночас тіні, що танцювали на стінах, робили атмосферу тривожною. Тут відчувалася та дивна тиша, яка буває лише в старих будівлях - коли здається, що за твоїм подихом уважно стежать.

Я повільно ступила в залу, вдивляючись у простір. Схоже, колись тут відбувалися бали. Я уявила, як розкішно вбрані пари кружляють під звуки мазурки чи вальсу. На балкончику стоять музиканти зі скрипками, а повітря наповнене шелестом шовкових суконь та приглушеним сміхом.

Я навіть подумки вловила той ледь чутний аромат пудри й парфумів, який, здається, досі плавав у повітрі. Та в ту ж мить реальність повернула мене до теперішнього - їдальня не перетворилася на бальну залу. Вона залишилася напівтемною, холодною, зі скрипучим паркетом і поламаними меблями, що відмовлялися померти остаточно.

Я залишилася собою. І вже точно не стала тією дівчиною в розкішному вбранні, яку привіз до маєтку чорноволосий незнайомець. Але частинка мене вперто прагнула знову відчути його дотик, знову втопитися в тому п'янкому поцілунку зі сну.

Можливо, він дійсно колись жив тут. І, цілком імовірно, саме тут - на цьому самому місці, де зараз стояла я.

Денис уже був у їдальні. Він стояв біля старої скляної шафи, зосереджено вдивляючись у її вміст. Його постава була розслабленою, але в погляді читався непідробний інтерес - ніби він намагався відчитати у дрібних фігурках якесь послання з минулого.

Я затрималася на порозі, на мить спостерігаючи за ним. Він виглядав напрочуд спокійним у цьому просторі - немов був тут завжди. Світло від каміна м'яко підсвічувало його профіль, а светр вільного крою у світло-сірому відтінку гармонійно підкреслював колір його очей. Тихо, майже безшумно, я підійшла ближче.

- Що ти там знайшов? - прошепотіла я, не бажаючи порушувати тишу, що огорнула їдальню.

- Дивись... - Денис ледь кивнув, не відводячи погляду від скляної вітрини.

За тонким склом на полицях стояли десятки порцелянових фігурок, майстерно виліплених і розфарбованих до найменших дрібниць. Тут були знайомі казкові персонажі - балерина у фаті, русалонька, що сиділа на кам'яній брилі й стискала в руці гребінець із перламутру, Рапунцель із туго сплетеною косою, довгою, мов шовкова стрічка, та Попелюшка - боса, з одним-єдиним черевичком у руці.

Але були й герої, яких я не впізнавала: чоловічок у капелюсі з портфелем під пахвою, середньовічний музикант із лютнею в руках. Я зупинила погляд на останньому.

Фігурка зображала стрункого юнака з темним волоссям, яке спадавало на плечі м'якими хвилями. Його тонке, виразне обличчя було настільки реалістичним, що мені здалося - ось-ось ворухнуться його губи. Очі, глибокі й трохи сумні, відливали то світлим карим, то сіро-зеленим - залежно від того, як падало світло. Я мимоволі простягнула руку до скла, відчуваючи дивне тепло, що виходило від цієї мініатюри.

Але Дениса зачарувала інша сцена. Він спостерігав за закоханою парою: рудоволосий хлопець у розкішному камзолі, з короною, що сяяла так яскраво, ніби була викарбувана зі справжнього золота та смарагдів, ніжно тримав за талію дівчину. Її тонка сукня ледве прикривала тендітну фігуру, а довге, хвилясте волосся кольору весняної трави спадало їй на плечі. Вони здавалися живими у своєму безмовному танці, застиглому у вічності.

Я притулилася плечем до Дениса й разом із ним дивилася на цих маленьких істот, що ніби зібралися тут, аби стерегти забуті секрети цього дому. У напівтемряві скляна вітрина відбивала наші обличчя поряд із порцеляновими - і на мить мені здалося, що серед віддзеркалень миготіло ще чиєсь, чуже й незбагненно рідне.