Глава 8 Заповіт

— І ще одне… — раптом промовив Забродський, і його слова примусили мене напружитися.

“Ну ось… — подумки зітхнула я. — Я так і знала, що не все так просто. Зараз він скаже, що я маю заплатити йому оті кляті п’ятсот доларів за переоформлення чи якийсь там адміністративний збір. Як завжди: безкоштовний сир тільки в мишоловці…”

Повірений витягнув із портфеля довгий жовтий конверт і підняв його так урочисто, наче це була священна реліквія.

— Ось тут, у цьому конверті, — проголосив він із нотками пафосу в голосі, — умови, які ви, панно Софіє, повинні виконати, щоб отримати спадок, завіщаний вам вашою тітонькою — пані Арабелою Папеску.

Я втупилася в той конверт, немов він ось-ось міг ожити й вкусити мене за палець. “Ну все… — подумала я. — Маєток, три гектари землі й ті двадцять п’ять тисяч уже махають мені на прощання руками… чи, що там у них замість рук?”

Не те щоб я всерйоз вірила, що отримаю якийсь спадок від тітки, про існування якої дізналася буквально вчора. Але ж усе виглядало так… реалістично!

Я важко зітхнула. Денис, відчувши моє напруження, м’яко стиснув мою руку у своїй — ніби намагався передати мені хоч крихту спокою.

— Так я й думала! — не стрималася Ірка, схрестивши руки на грудях. — Я знала, що це якась афера. Якщо ви хочете п’ятсот доларів, то в нас їх немає! Хіба що в гривнях і то карткою.

Вона глянула на мене, нахилилася ближче й пошепки додала:

— Або можу віддати два жетони на метро, талон на знижку в “Сільпо” і колекційні наклейки з “Покемонами”. Може, якраз вразимо їх щедрістю?

Я не витримала й пирхнула від сміху, прикриваючи рот долонею. Навіть Забродський на мить здивовано підняв брови, а потім кволо посміхнувся — щоправда, так, наче йому боліло робити це.

— Ні-ні, п’ятсот доларів тут ні до чого, — сухо зауважив він, опускаючи конверт на стіл. — Йдеться про… дещо важливіше.

Тон його голосу зробився настільки загадковим, що всі ми відразу замовкли. Ірка перестала хихотіти й напружено втупилася в жовтий конверт, Денис міцніше стиснув мою руку, а я відчула холодок, який пробіг по спині.

 Я марно намагалася заспокоїти себе, думками переконуючи, що це не така вже й велика втрата. “Подумаєш, спадок… Після виплати податків та оформлення документів там і так навряд чи щось залишиться. А ще цей маєток… Його ж треба доглядати, опалювати, ремонтувати…”

Але що б я там собі не тлумачила, на серці ставало дедалі важче, ніби на нього опустилася кам’яна брила.

— Мені не потрібні гроші, — з поблажливою посмішкою заперечив Забродський, випроставши спину. — Пані Арабела розрахувалася зі мною ще за життя.

— Тоді що? — Я дивилася на нього з викликом, відчуваючи, як усередині закипає гнів. — Що вам ще треба?

— Можливо, ви відкриєте конверт і зачитаєте нам оті умови? — несміливо втрутився Денис, намагаючись згладити ситуацію.

— На жаль, не можу, — спокійно відказав повірений, перевівши на нього крижаний погляд. — Пані Арабела бажала, щоб ви прочитали ці умови рівно о сьомій годині вечора в день вашого приїзду. А пані Аласі простежить за тим, щоб її воля була виконана.

З цими словами він передав конверт економці. Жінка взяла його довгими, сухими пальцями й стиснула так, наче тримала ключ від усіх наших таємниць.

Мені вся ця таємничість категорично не подобалася. Проте цікавість, мов підступний змій, уже повзла в душу, шепочучи: “Дочекайся… дочекайся…”

“Добре, — твердо вирішила я. — Дочекаюся сьомої години й дізнаюся, що ж такого вигадала моя невідома тітонька. Але якщо там буде щось абсурдне — обіцяю собі не засмучуватися. Насправді цей спадок не такий уже й важливий. Краще б мені квартиру в Києві залишили…”

— А тепер дозвольте відкланятися й побажати вам гарного вечора. До зустрічі, — врочисто проголосив Забродський і, взявши свій портфель, попрямував до дверей.

Марина Аласі одразу рушила слідом за ним, щоб провести, а ми нарешті залишилися наодинці у затишному, хоч і трохи задушливому кабінеті.

Я вдихнула на повні груди, ніби лише тепер могла знову дихати.

— Як думаєш, що там за умови? — трішки згодом порушила тишу Ірка. Вона сиділа, підтягнувши ноги на диван, і спостерігала за мною з тією дитячою цікавістю, яка завжди передбачала найхимерніші припущення.

Я лише стенула плечима, намагаючись виглядати байдужою. Та актриса з мене була нікудишня — уся нервозність видавалася з головою: від ледь помітного тремтіння пальців до того, як я кусала губу, намагаючись стримати бурю в голові.

Денис, не знаходячи собі місця, піднявся з дивана й почав нервовими кроками вимірювати кабінет, ніби від цього залежала наша подальша доля. Час від часу він кидав тривожні погляди у вікно, за яким рідкі сніжинки лениво кружляли у повітрі. Здавалося, ще трохи, і сніг стане густішим, укутуючи гори білим саваном.

— Щось усе це мені не дуже подобається, — пробурмотів він нарешті, схрестивши руки на грудях. — Вони якісь дивні. Ніби щось приховують…

— Або не говорять усе, що знають, — підтримала я, сівши рівніше. — У мене таке відчуття, ніби ми опинилися в одному з тих старих детективів, де вбивця — дворецький.

— Софі! — Ірка глянула на мене з таким виразом, ніби я щойно пообіцяла викликати духів. — Заради Господа! Не лякай мене. Мені й так… якось… нехороше.

У цей момент двері відчинилися, й у кабінет безшумно увійшла Марина Аласі. Ми всі замовкли, наче школярі, яких застукали за плітками.

Її погляд був суворим, холодним і трохи підозрілим — таким, що змушує нервово вирівнювати спину й відчувати себе винним навіть тоді, коли ти ні в чому не винен.

— Обід накрито буде рівно о п’ятій у столовій, — повідомила вона сухим тоном. — Столова розташована на першому поверсі, прямо навпроти центральних сходів.

Її голос лунав так, ніби вона диктувала правила виживання в апокаліпсисі:

— Другий поверх закритий для відвідування — там холодно, не опалюється. Туалет у кінці коридору, там же душові. Але не сподівайтеся помитися — труби замерзли.