Глава 7 Вітряний пагорб 2

Мені здалося, що подібний перстень я вже бачила — на пальці того чоловіка зі свого дивного сну. З холодком у грудях я простягнула руку й обережно потиснула її. Її долоня була сухою й крижано холодною, наче у покійника... Ні, погане порівняння. Невдале й жорстоке. Хіба можна так думати про живих людей? Та попри всі спроби себе заспокоїти, саме ця думка чомусь уперто крутилася в голові.

Я несвідомо перевела погляд на Забродського. Він, усміхаючись так, що складалося враження, ніби його щелепи ось-ось зведе судома, швидко крокував до нас із вірним шкіряним портфелем у руках. Його помічник залишився в машині. Дивно, що Забродський жодного разу не обмовився, що в маєтку хтось живе. Хоча ж мав би. Ну, хтось же повинен наглядати за цим будинком, поки спадщина переходить з рук у руки?

— Бачу, ви вже познайомилися! — вигукнув він весело, майже з полегшенням у голосі. - Марина Аласі — хранителька Вітряного Пагорба!

Жінка криво посміхнулася. В її очах промайнула якась тінь, і усмішка вийшла більше сумною, ніж привітною.

— "Хранителька" — це надто гучно сказано, —  стримано відповіла вона. — Скоріше звичайна прислуга. Я працювала у вашої тітоньки економкою.

Вона говорила рівним, спокійним голосом, але його холод наче оповив мене з голови до п'ят. Її погляд був пронизливим, уважним до дрібниць. Мені стало ніяково. Я відвела очі, втупившись у кінчик свого черевика.

— Прошу, заходьте.

Її слова прозвучали скоріше як наказ, ніж як запрошення. Вона рішуче попрямувала до фоє. Ми з Іркою покірно попленталися слідом.

— Неприємна жіночка... —  прошепотіла Ірка мені на вухо, і я тільки кивнула. Її слова точнісінько передали й мої враження.

Тим часом Денис зосереджено вигружав наші валізи з багажника. Я навіть подумала, що варто б йому допомогти, але щось мене стримало - чи то заціпеніння від загальної атмосфери, чи то холод у повітрі, що пробирав до кісток.

Ми увійшли у фоє. Там панувала густа, важка пітьма, яку не розсіювало навіть слабке світло крізь закіптюжені вікна. Чесно кажучи, я уявляла щось більш розкішне... але розкішшю тут і не пахло. Пахло пилом, цвіллю й... ладаном. Серце раптом прискорило хід. Мені здалося, що тіло моєї покійної тітки знаходиться просто тут. Гріб із її тілом стоїть на тому самому столі, де нині розташована її чорно-біла фотографія, перев'язана траурною чорною стрічкою.

Свічки, що тремтіли й потріскували на столі, кидали тремтливе світло на обличчя знімка. Я дивилася на різкі, майже вирізьблені риси жінки, котру ніколи не знала. Вона була мені чужою. Навіть тепер, коли залишила мені в спадок цілий маєток, я не відчувала до неї належної скорботи. Це було дивне відчуття: вона — ніби фантом, якого я мала оплакувати, але не могла.

Я озирнулася. Біля дверей стояли порожні вішалки для одягу, на одній із них висіла лисяча шуба, обтрушена пилом. Поряд - поличка для взуття. Єдиними меблями у великому фоє були той самий стіл, що зараз слугував меморіалом, та диван, оббитий коричневим дерматином. Диван давно втратив свою колишню м'якість - шкіра потріскалася, в деяких місцях проглядала стара ватяна набивка.

Повітря було важким. Воно пахло спогадами й... смертю.

По обидва боки фоє здіймалися масивні дерев'яні сходи, що вели до правого й лівого крила маєтку. Двері в праве крило були міцно зачинені. На них висів важкий, вкритий іржею навісний замок, який виглядав так, ніби замикав не просто кімнати, а самі таємниці цього будинку.

—  Праве крило потребує капітального ремонту, — стримано пояснила Марина Аласі, неначе вміла читати мої думки. Її тон залишався офіційним, але в ньому проступав ледь помітний холод. —  Там небезпечно, і туди ніхто не ходить.

— А що там? —  поцікавилася Ірка. По її очах я зрозуміла: подруга вже малює уявою похмурі коридори, де блукає привид княгині Анни-Марії з немовлям в одній руці й відрубаною головою коханця в іншій.

— Нічого, — злегка знизала плечима економка. — Порожні кімнати та мотлох, що залишився після інтернату.

— Інтернату? — озвався Денис, який щойно приволік наші валізи й тепер з цікавістю озирався довкола.

— Так, — кивнула Аласі, не змінюючи того ж сухого, відстороненого тону. — До тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року тут розташовувався дитячий інтернат.

— А потім? — допитливо втрутився Денис.

Жінка ледь помітно стенула плечима. Її стриманість починала тріщати, наче тонкий лід під ногами.

— З тисяча дев'ятсот дев'яносто шостого й до дві тисячі п'ятнадцятого тут була приватна школа-ліцей, -—  продовжила вона, наче відрізаючи слова. — Саме тоді й виникла ота легенда про нещасне кохання княгині Анни-Марії до конюха. Але то все вигадки й нісенітниці.

— А що сталося потім? — не вгамовувався Денис.

В очах економки спалахнуло роздратування, яке вона намагалася приховати.

— Власник ліцею зрозумів, що той не приносить йому доходу, і втік за кордон разом із вкраденими грошима. А будівлю разом із територією викупила пані Арабела Папеску, яка вважала, що має повернутися на свою історичну батьківщину.

Вона кивнула на фотографію покійної, що сумно дивилася на нас зі столу, осяяного тремтливим світлом свічок.

—  Пані Арабела бажала, щоб Вітряний Пагорб повернувся до своїх законних власників, а не став черговим притоном.

—  Але ж законними власниками були Ракоці, - нагадав Денис, допомагаючи нам із Іркою зняти верхній одяг.

Що не кажіть, а Денис і справді вмів бути джентльменом. Його спокійне зауваження, зроблене без тіні зухвальства, чомусь неймовірно роздратувало Марину Аласі.

—  Молодий чоловіче... — протягнула вона з льодяною ввічливістю, за якою вгадувалося стримане роздратування. — Я економка, а не історик. І повторюю лише те, що мені свого часу казала пані Арабела. Якщо ж вам конче цікаво дізнатися історію Вітряного Пагорба та його засновників — раджу звернутися до місцевої бібліотеки. Можливо, там знайдете хоч якісь згадки на цю тему.

В повітрі зависла неприємна тиша, наповнена запахом воскових свічок і чогось старого, вологого, наче маєток дихав власними секретами.