Глава 6 Вітряний пагорб

Як згодом з’ясувалося, Вітряний Пагорб був не просто за містом — він знаходився далеко за його межами, схований серед гір, наче відлюдник, що цурається людського ока. До маєтку вела вузька гірська дорога — цілих сім кілометрів, які серпантином обвивали засніжені схили. Тепер я розуміла, чому повірені моєї покійної тітки так поспішали. Вони боялися, що обіцяний на вечір сніг переросте в хуртовину, і тоді ми ризикуємо застрягти у Вітряному Пагорбі, відрізані від світу.

Навряд чи місцева влада потурбується про те, щоб вчасно прочистити дорогу, яка, схоже, потрібна лише власникам маєтку — окрім нього, там, здається, нічого й не було. Чесно кажучи, мене знову почали гризти сумніви щодо щирих намірів цих ввічливих чоловіків, котрі називали себе повіреними. З таким же успіхом вони могли бути ким завгодно — навіть великорозумний Денис не додумався попросити у них бодай якісь документи.

В моїй голові знову закрутилися тривожні думки. А що, як нас везуть не в маєток, а до якогось елітного будинку відпочинку для “особливих клієнтів”? І там ми вже будемо “допомагати” їм відпочивати…

Ми втрьох сиділи на задньому сидінні старого «Фольксвагена». Ірка дрімала, вмостившись на плечі Дениса, а він — нещасний і скутий — робив вигляд, ніби не помічає, як вона пустила тоненьку цівку слини йому на підборіддя. Я краєм ока бачила, як його кутики губ намагаються стримати нервову посмішку.

Дорога поволі вела нас угору, звиваючись поміж гори, вкриті сріблястим покривалом снігу. Ялинки й модрини стояли, мов казкові велетні, прикрашені тонкими крижаними гірляндами. Від кожного повороту здавалося, що з-за білого завісу ось-ось з’явиться старовинна карета чи вершник у темному плащі.

Я не помітила, як сама почала дрімати, схиливши голову на інше плече Дениса. І вмить опинилася в зовсім іншому світі.

Мені снився дивний, тривожний сон. Я їхала в старовинній кареті тією ж самою гірською дорогою, тільки замість моїх друзів поряд сидів незнайомець. Молодий чоловік із темною, смуглявою шкірою та хвилястим чорним волоссям, яке неслухняно спадало на скроні. Риси його обличчя були гострими й різкими — довгий тонкий ніс, пронизливий погляд очей кольору зеленого нефриту з золотистими цяточками, щільно стиснуті вуста. Це обличчя було суворим, майже хижим.

Одягнений він був так, наче щойно зійшов зі сторінок підручника з історії — вузький оксамитовий жакет зі шнурівкою, лляна сорочка з манжетами й золотистим вишитим комірцем, на плечі — важкий ментік, оздоблений хутром, прикрашений брошкою зі смарагдами. Шаровари, підперезані широким поясом із кинджалом, що виблискував перлинами, та висока хутряна шапка, що лежала на сидінні поряд.

Я відчувала дивне, майже незрозуміле відчуття — ніби в мені жила ще одна дівчина. Це була я, і водночас не зовсім я. Та інша добре знала цього чоловіка — вона боялася його й… кохала.

Я відчувала її тремтіння й водночас безмовне захоплення. Він був не красень у звичному нам сенсі, а радше втілення сили й дикої харизми, від якої стигла кров у жилах. Він був її володарем, її долею — і вона знала, що тепер має підкорятися кожному його слову, кожній примсі.

“Я ж не річ…” — протестувала десь глибоко в душі. Але ця думка була не моя — це кричала та інша дівчина, та, котра сиділа поруч із ним у кареті, вся скута страхом і болючою закоханістю.

---

Мій сон дедалі більше зливався з реальністю, а я все глибше занурювалась у роль тієї дівчини — Сафіє — котра сиділа поряд із ним у темній, тихо скрипучій кареті й боялася навіть поворухнутися. Затишні джинси та пуховик кудись щезли, залишивши мене в тісних обіймах важкої парчевої сукні, яка стискала ребра й неприємно здавлювала плечі.

Я закуталася в хутряний плащ, намагаючись захиститися від холоду, та він пронизував мене до кісток. Мені було незручно, сидіння, хоч і оббите оксамитом, здавалося кам’яним, а дорога тягнулася вже цілу вічність. Втома стискала м’язи, ноги нили, а ще… мені до божевілля хотілося до вітру. Але я не наважувалася озватися — не в цьому одязі, не в цій реальності, й не з цим чоловіком поряд.

Я обережно посунулася далі від незнайомця, намагаючись не видавати зайвих звуків, але він сприйняв цей рух по-своєму.

— Ти боїшся мене? — його голос звучав низько й тихо, з нотками зацікавленості й ледь відчутного глуму. Слова були незнайомою мовою, та я розуміла їх, наче це мій рідний язик. У снах завжди так — ми знаємо те, чого ніколи не вчили.

Я здригнулася, коли його долоня лягла поверх моєї. Дотик був теплим, сильним — зовсім не схожим на нав’язливе хватання пана Володимира. Тут не було ані відрази, ані огиди. Навпаки — в цьому чоловікові відчувалася непідробна сила, та сама чоловіча мужність, що притягує й лякає водночас.

Я ніколи не відчувала нічого подібного. Навіть Денис, який колись так подобався мені, не викликав у серці тих шалених, тривожних хвиль. Це було щось інше — бурхлива ріка, що змітала на своєму шляху сумніви й заборони.

Його пальці, важкі, прикрашені перстнями з каменями, повільно стиснули мої холодні, майже крижані пальці. Мій погляд зачепився за масивний золотий перстень. На ньому був викарбуваний герб — птах, схожий на ворону, з короною на голові та мечем у лапі.

— Не бійся, Сафіє… — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Його голос був хриплуватим, глибоким, наче темне вино, що оп’яняє одним ковтком. Я затремтіла, коли його теплі пальці ковзнули по моїй щоці. Він вимовив моє ім’я так дивно, надаючи кожній літері незвичного звучання, що в мене запекли вуха. Звідки він його знає? Чому так знайомо?

— Обіцяю… я ніколи не завдам тобі шкоди. Я не торкнуся тебе навіть пальцем, якщо ти сама того не забажаєш… — його дихання ледь торкалося моєї шкіри, гаряче й пряне, з ароматом сандалу й моря.

Я раптом пригадала, як колись читала, що в середньовіччі люди рідко милися й намагалися приховати сморід парфумами, через що часто смерділи ще більше. Але він… від нього не тхнуло. Його запах був приємним, густим і теплим, як літній вечір на узбережжі.