Глава 5 Легенда

---

— В сенсі? — Денис дивився на дивного дідка так, наче намагався його просвітити поглядом.

Той лише загадково посміхався, примруживши очі, ніби перед ним сиділи школярі, яким він зараз видасть найбільшу таємницю світу. Проте його погляд раз по раз ковзав до нашої склянки з глінтвейном, і сухі губи жадібно облизувалися. Схоже, старенький був би не проти пригубити. Моя здогадка невдовзі підтвердилася.

— Якщо молоді, щедрі люди… — він зробив паузу, драматично зітхнувши, — пригостять мене келихом вина, я розкрию вам справжню історію Вітряного Пагорба. Не оту, що нашептують туристам, а правдиву.

Я вже хотіла кивнути й запросити його до столу, але Ірка, схрестивши руки на грудях, миттєво встряла:

— Вибачте, але ми не благодійна організація і безкоштовно не наливаємо. — Її голос звучав холодно, як січневий вітер. — А історій ми ще встигнемо наслухатися.

Дідок анітрохи не образився. Навпаки, його посмішка стала ще ширшою — тією самою, від якої діти в казках відчувають, що зараз їх накриють мішком і віднесуть у темний ліс.

— Та-ак… звісно, — протягнув він із театральним сумом. — Але ж я гадав, що справжні спадкоємці роду Папеску не рахують копійки за келих старому професору.

Він із викликом глянув на мене, наче щойно повісив на мене якусь почесну місію.

— Так звісно! — втрутився Денис, котрого оповідь про пожежу й привидів зачепила за живе. — Ми з радістю послухаємо.

Він поманив офіціантку — напрочуд вродливу дівчину у вишитій сорочці й короткій спідничці, яка виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок старовинного календаря. Денис замовив для старого не лише вино, а й повноцінний обід. Я відчула легкий сором, що не зробила цього першою.

— Дякую, пане, за вашу шляхетність, — дідок уклонився так глибоко, ніби його зараз нагородять орденом.

Він швиденько вмостився на місце Володимира, і я завбачливо відсунулася, щоб між нами залишилася бодай пара сантиметрів повітря без запаху.

— А хто ви взагалі такий? — не відставала Ірка, нахабно розглядаючи його з голови до п’ят. Очевидно, їй не подобався ані він, ані його “аромат”.

— Ах… — дідок драматично притиснув долоню до серця. — Хіба це важливо? Я — хранитель пам’яті, оповідач правди, дослідник тіней… — Він перехилився ближче, і ми всі мимоволі відсахнулися від хвилі запаху, — і трохи поет…

— Трохи брехун, — пробурмотіла Ірка так, щоб це почула я.

Старий не відреагував, лише витягнув із кишені потерту люльку й закрутив її в руках, додаючи собі загадковості. Мені здалося, що він грає роль — і грає погано. Його театральність була настільки очевидною, що я ледь стримувалася, аби не усміхнутися.

---

Дідок зробив вигляд, що не помічає неприязні в голосі Ірки. Натомість він розтягнув посмішку ще ширше, демонструючи на диво білі та рівні зуби, якими могли б похвалитися хіба що голлівудські актори.

— Перепрошую за таку недбалість. Мені варто було зробити це одразу, — вимовив він з напускною урочистістю.

Він підвівся зі стільця й приклав руку до серця, ніби збирався скласти клятву вірності чи зачитати гімн.

— Місцевий історик Калініченко Андрій Петрович, — представився він із таким пафосом, що я мимоволі чекала, коли навколо нього заграє фанфара.

Кланяючись так часто й низько, він змусив мене відчути, як перед очима починає рябіти. У цей час офіціантка принесла замовлення: ароматні ковбаски з картоплею та келих вина. Старий відразу ж накинувся на їжу з такою жадібністю, ніби тиждень блукав горами без крихти хліба. Денис між тим проводжав поглядом офіціантку, і в його очах я помітила той самий блиск, яким зазвичай дивляться на десерт. Серце моє, звісно ж, трохи стиснулося від ревнощів.

Тим часом історик настільки захопився ковбасками й вином, що геть забув про обіцяну нам “правдиву історію”. Ми з Денисом терпляче чекали, але Ірка, яка й так ледь стримувала роздратування, нарешті не витримала:

— Здається, ви хотіли нам щось розповісти, — нагада́ла вона з примруженими очима.

— О так… звісно, — дідок витер губи серветкою й швидко допив своє вино. — Те, що вам розповів цей ваш… е-е… помічник — чиста брехня. А от я скажу правду!

Він зробив паузу, щоб надати словам драматизму, і продовжив, понижуючи голос:

— У князя Матео була молода, неймовірної вроди дружина — Анна-Марія. Та закохалася в конюха на ім’я Януш. І як ви думаєте? Народила від нього дитину!

Я здивовано зиркнула на нього. Його версія ну зовсім не вписувалася в те, що ми чули раніше. Матео в моїй уяві був молодим і завзятим, а не сивочолим дідом із ревнощами. Але Ірка вже слухала із захватом, а в її очах палав вогник. Денис слухав насторожено, наче відчував підвох.

— Дізнавшись про зраду, князь люто розгнівався й наказав відрубати Янушеві голову просто на подвір’ї маєтку! — продовжував дідок, а його голос набирав дедалі більше трагізму. — А свою прекрасну Маріану…

— Анну-Марію, — автоматично виправила я.

— Так-так, Анну-Марію, — без тіні збентеження погодився він і підлив собі ще вина, хоч пляшка вже була майже порожня. Денис непомітно сховав її під стіл.

— А що було потім? — Ірка, на відміну від нас, щиро зацікавилася.

— А потім… потім він замурував її разом із немовлям у стіну маєтку! В яку саме — ніхто не знає. Але кажуть, що ночами графиня Тереза…

— Анна-Марія, — втрутився Денис, якому вже явно набридали ці плутанини.

— Так, Анна-Марія! — охоче підтакнув дідок. — Кажуть, вона блукає темними коридорами з головою в руках і страшним голосом кличе свого коханця: “Януш! Януш!”

Я кліпнула очима.

— Стривайте, — обережно втрутився Денис. — То ж наче Януша стратили, а не графиню?

— Саме так! — роздратовано кивнув дідок, — тому вона й носить його голову в руках!

— А звідки вона її взяла? — спробував прояснити Денис.

— Замурували разом із головою, — пояснив той із виглядом людини, яка роз’яснює найочевидніші речі.

— А дитина? — втрутилася Ірка.

— Яка дитина? — щиро здивувався дідок, а потім голосно гикнув.