Глава 4 Гіртеня

---

Її слова змусили Дениса густо почервоніти — так, ніби йому приліпили доброго ляпаса просто посеред перону. По його погляду було видно, що подумки він уже послав Ірку дуже й дуже далеко. Звичайно ж, виховання не дозволило йому зробити це вголос. А я тим часом раптом згадала про ті номери телефонів у конверті з квитками… Тепер залишалося тільки згадати, куди я запхала сам конверт.

— Ось ви де! А я вже цілий час вас шукаю! — пролунав поруч незнайомий голос.

Ми всі троє аж здригнулися. Перед нами, ніби виріс із-під снігу, стояв невисокий чоловік у темному пальті, під яким вимальовувався вже добряче помітний животик. Його зовнішність була настільки звичайною, що якби нам сказали за п’ять хвилин упізнати його серед сотні таких самих чоловіків — ми б точно не впоралися.

— Вовк Володимир до ваших послуг, — представився він з ледь помітним поклоном.

Ми лише обмінялися здивованими поглядами. Це ім’я нам нічого не говорило.

— Вибачте… Я особистий помічник пана Забродського, — поспіхом додав чоловічок, ніби прочитавши наші думки. — На жаль, сам пан Забродський не зміг зустріти вас особисто через непередбачені обставини. Тож прошу вас…

Він зробив красномовний жест рукою, вказуючи на червоний «Фольксваген», який, схоже, вже бачив кращі часи.
Я, чесно кажучи, у своїх фантазіях малювала білосніжний лімузин — бо тільки так, на мою думку, мала в’їжджати спадкоємиця славетного роду Папеску. Але, щойно ми сіли в автівку й відчули приємне тепло, я вже була готова обійняти й цей скромний транспортний засіб, як рідний.

Від пана Володимира ми дізналися, що Забродський був змушений терміново з’явитися до суду у якійсь нудній справі про розподіл майна. Засідання затягнулося на невизначений час, тож помічник вирішив використати нагоду й ознайомити нас із визначними пам’ятками містечка. З його слів, їх було стільки, що й дня не вистачить, аби все побачити. Та що там дня — цілий місяць!

Я скептично всміхнулася й кивнула, аби не образити його ентузіазм. Ірка взагалі демонстративно позіхала в кулачок, розчарована відсутністю привидів чи хоч якоїсь містичної атмосфери. Єдиний, хто слухав Володимира з непідробною цікавістю, був Денис. Я ж тим часом дивилася у вікно…

За шибкою повзли вузенькі вулички, де два авто могли розминутися лише дивом. Ми проїжджали повз невисокі будинки — найвищі з них мали лише три поверхи — побудовані в ті далекі часи, коли красу цінували більше, ніж практичність. Їхні фасади були прикрашені різьбленими віконницями, дерев’яними балкончиками й святковими гірляндами, що виблискували всіма кольорами, мов дорогоцінне каміння.

Повітря пахло димом від камінів, свіжоспеченими пряниками й морозною свіжістю, від якої щоки вкривалися ніжним рум’янцем. З усіх боків містечко було оточене горами, вкритими пухнастим снігом, і виглядало так, наче зійшло зі старовинних різдвяних листівок, які в дитинстві висіли на стіні в будинку моєї бабусі. Я могла годинами роздивлятися їх, уявляючи, що прогулююся по таких вуличках, тримаючись за руку з вродливим хлопцем.

І, схоже, моя дитяча мрія частково здійснилася.

---

Знайомство з містом почалося з місцевої корчми з гучною назвою «Голова вепра». Над дерев’яними дверима з важкою чавунною ручкою у формі якоїсь міфічної істоти висіла залізна голова кабана. Сама ж корчма розташувалася в підвальчику, куди вели вузькі сходи, а всередині панувала напівтемрява, яку не могли розігнати навіть тьмяні ліхтарі на стінах.

Як не дивно, нас це приємно вразило. Вдома всі подібні заклади були схожі між собою, незважаючи на пишні назви — «Батискаф» на набережній мало чим відрізнявся від «Діброви». Хіба що перший прикрашав пузатий дядько з риб’ячим хвостом і келихом у руках. Тут же відчувалася справжня старовина. Здавалося, що ми потрапили в минуле, коли жінки носили вишукані сукні, а чоловіки були справжніми кавалерами.

Зала була невеликою, затишною й потопала в тінях. Навпроти входу стояла маленька кругла сцена, на якій сивий піаніст у сірому светрі й джинсах награвав щемливу мелодію. У кутку потріскував вогонь у справжньому каміні, а поряд красувалася ялинка, щедро прикрашена іграшками й гірляндами. На полиці над каміном сиділи іграшкові ельфи з довгими бородами, а на стіні висіла… так, знову голова вепра — чи справжня, чи надто вдала імітація, важко було сказати.

Ми влаштувалися за одним із небагатьох вільних столиків. Пан Володимир замовив нам гарячий борщ, печеню в горщиках і глінтвейн. Тільки тепер ми зрозуміли, як сильно зголодніли. Їжа зігріла наші шлунки, а глінтвейн розв’язав язики.

— Шкода, що сьогодні погода не дозволяє, — зітхнув Володимир. — Інакше я обов’язково показав би вам наше старе кладовище. Є традиція: всі туристи починають знайомство з містом саме там. Родинний склеп князів Ракоці, засновників містечка, і могили перших жителів, серед яких, до речі, й ваші предки.

— А моя тітка теж там похована? — спитала я, відпиваючи глінтвейн, що вже встиг охолонути, але від того не став гіршим.

Володимир розсміявся:
— Що ви! Там уже понад сто років нікого не ховають. Кладовище закрили після епідемії тифу на початку минулого століття. Колись влада навіть хотіла його знести, але вдалося домогтися, щоб його внесли до пам’яток ЮНЕСКО.

— Ви згадували, що засновниками «Вітряного пагорба» були Ракоці? — перевів розмову Денис.

— Саме так, — кивнув Володимир. — Князь Василеу Ракоці отримав ці землі в дар за службу королю й оселився тут на початку XVII століття. Тоді на місці маєтку стояла неприступна фортеця, яка мужньо відбивала атаки Османської імперії, аж поки не була зруйнована. Князь загинув — хтось каже, у бою, інші запевняють, що він сам заколов себе, аби не потрапити в полон. Його дружина Тереза й двоє синів дивом врятувалися, втекли через підземний хід і повернулися сюди лише в середині XVIII століття, збудувавши на руїнах замку «Вітряний пагорб».

Він замовк, ковтнув глінтвейну й продовжив:
— На жаль, маєток теж не уникнув трагедій. Узимку 1917-го в ньому сталася пожежа, що знищила праве крило. Загинув молодий князь Матео Ракоці та служниця, з якою його пов’язував таємний роман. Подейкували, що він заснув п’яним і перекинув свічку…