Глава 3 В потязі

Збори в дорогу не забрали багато часу. І ось ми втрьох, як і домовлялися, стояли на пероні, чекаючи на поїзд, який, як на зло, запізнювався на невизначений час.

Окрім нас, тут була ще одна пара — літня жінка невтомно пиляла чоловіка за те, що він купив надто дорогі квитки. Якби він хоч раз її послухав, вони могли б «непогано зекономити». Чоловік мовчав, затягуючись цигаркою за цигаркою, і не промовив у свій захист ані слова. Чи то мав нерви сталеві, чи то був глухо-німим — бо як інакше можна було витримати цей шквал докорів? Навіть у Дениса, який сховався від світу у навушниках, нервово сіпалося око. Втім, воно почало сіпатися ще раніше — щойно ми вигрузили речі з багажника таксі й стало зрозуміло: тягти всі ці валізи належить саме йому. Бо хто ж іще, як не чоловік у компанії двох жінок?

До новорічних свят залишалося два тижні, і місто вже сяяло вогнями, наче вирядилося на бал. Перед вокзалом височіла ялинка — блискуча, прикрашена кулями й гірляндами. Під нею, у якості дивного «подарунка», спав якийсь чолов’яга, якому, здається, було байдуже і на дощ, і на сварку тієї пари. Біля нього клубочком згорнувся рудий пес із жовтою кліпсою у вусі.

Повітря було насичене запахами — свіжої кави, дешевих спецій зі східного ларька, сигаретного диму й каналізації. Дощ, який цілий день лив як із відра, нарешті вщухав, поступаючись місцем лапатим сніжинкам. Вони падали повільно, танучи на холодній плитці, і я заворожено стежила за цим тихим зимовим дивом.

На електронному табло спалахнув той магічний час, коли один день переходить у інший. І тут тишу розірвав протяжний гудок — пронизливий, як крик серед зими. Ми всі здригнулися. Навіть сварлива жінка на мить замовкла, а її чоловік вперше за вечір підвів очі до неба. Там тремтів самотній вогник — чи то зірка, чи маяк на радіовежі.

Раптом у мене з’явилося дивне відчуття — таке, як у дитинстві напередодні Нового року. Тоді здавалося, що світ ось-ось зміниться, що станеться диво, яке переверне все життя. Тоді я вірила в магію, в ялинкові кулі, що ховають за собою чарівні світи, в те, що за шурхотом обгорткового паперу ховаються справжні дива. Але дорослішання вбиває казку — і раптом розумієш: за всіма подарунками та мандаринами стояла мама.

Та сьогодні це відчуття повернулося. На якусь мить я знову стала п’ятирічною дівчинкою, яка не спить у передчутті приходу веселого старого з мішком сюрпризів. Я навіть уявила себе принцесою, що повертається в чарівне королівство батьків. А Денис… Я кинула на нього погляд і, сама того не помітивши, посміхнулася. Він — не принц, а відважний лицар, готовий битися за моє серце.

Тим часом «лицар» мерз і намагався зігрітися, тупцюючи на місці. Його погляд був далекий від романтики — більше схожий на погляд людини, яка проклинає все на світі, включно себе зі своїм рішенням їхати з нами. Але ж нам потрібен був хоч хтось із чоловіків, щоб у разі небезпеки стати на захист двох «прекрасних дам». І точно не Віталька ж…

Гучномовець тріщав і хрипів, а тоді жіночий голос нарешті оголосив:
— Поїзд номер сто три прибуває на третю платформу.

Я полегшено видихнула. Нарешті. Наші маленькі страждання на пероні добігали кінця.

У купе було тепло й затишно, хоча, на жаль, окрім нас там уже влаштувалася бабуся. Вона не лише зайняла нижню полицю, яка за квитками мала б бути нашою, а й розклала свої речі так, ніби давно оселилася тут. Зовсім не так я уявляла нашу подорож.

В моїх романтичних мріях ми з Денисом мали сидіти біля вікна, триматися за руки й спостерігати, як за склом змінюються пейзажі. Реальність же виявилася набагато прозаїчнішою. Моє кохання, мовчки, залізло на верхню полицю, натягло ковдру на голову й швидко засопіло в унісон із бабусею, яка у цьому хоровому виконанні грала першу, і то не скрипку — контрабас.

Ірка без тіні докорів заявила, що на верхню полицю не полізе — боїться висоти й ноги туди не закине. Вона влаштувалася на вільній полиці й теж незабаром приєдналася до цього хору.

Я ще деякий час сиділа, прислухаючись до синхронного храпу й стуку коліс. За вікном ніч змінювала однакові картини: чорні ліси, засніжені поля, рідкісні вогники віддалених поселень. Це швидко набридло, і я, зітхнувши, вирішила наслідувати приклад своїх друзів. Була впевнена, що не засну — адже завтра на мене чекав важливий день. Та варто було лише торкнутися головою подушки, як я миттю провалилася в глибокий сон без жодного сну.

Ранок зустрів нас білим пухнастим покривалом снігу. Коли ми вийшли на пероні в містечку Гіртені, мені здалося, що ми потрапили в казку. Навіть Денис, який волік наші валізи й роздратовано фиркав, наче втомлений кінь, на мить завмер, замилувавшись краєвидами.

Гіртеня — одне з тих курортних містечок, куди приїжджають кататися на лижах, відвідувати соляні печери чи просто відпочити. Воно причаїлося в долині, оточеній горами, й виглядало так, ніби щойно зійшло зі сторінок святкової листівки.

Ми стояли на пероні, не уявляючи, що робити далі. Я чомусь сподівалася, що нас зустрінуть із хлібом-сіллю… або бодай з табличкою, на якій написано моє ім’я. Але, схоже, нас не збиралися зустрічати взагалі. Люди метушилися навколо, тягнули валізи, лаялися, розмовляли по телефону, сьорбали каву з пластикових стаканів. Ми ж стояли трійцею, відчуваючи себе зайвими у цьому рухливому світі.

— Ну чому вони не приїхали? — бурмотіла я собі під ніс. — Якщо це розіграш, то для чого було так морочити голову?

А якщо не розіграш? А якщо той старий повірений заманив нас у пастку? Можливо, він торгує людьми й збирається продати нас на органи… або зробити рабами якогось мільярдера-маніяка, як у тих романах, що так любить Ірка?

Я хитнула головою, відганяючи абсурдні думки. Викрасти одразу трьох людей — занадто навіть для чорного ринку. Хоча… Мій погляд упав на Ірку. Вона стояла поруч, жуючи крекери, рум’яна й життєрадісна. «Кров із молоком», як казала моя бабуся. Таку хіба що в гарем, але ніяк не на органи.

А Денис? Він, згорбившись, сидів на валізах і виглядав геть зневіреним. Якщо вже бути чесною, то йому теж підійшла б роль у тій вигаданій історії — щонайменше як «трофей» для старої герцогині.