Глава 2 Повірений

Від тієї пригоди минуло трохи більше тижня, і я зовсім забула про листа. Мабуть, усе через те, що в мене закрутився роман із Денисом. Після сутички з Віталькою він став частим гостем кав'ярні - приходив майже щодня. Ми сиділи за столиком, теревенили, пили каву й трималися за руки, наче малі діти. Я вже не могла дочекатися, коли він наважиться мене поцілувати... але, схоже, доведеться брати ініціативу у власні руки.

Часом до нас приєднувалися Максим та моя напарниця Ірка - невисока, повненька блондинка з нестримним характером. Так було й сьогодні. Ми всі четверо сиділи за столиком біля вікна. Час пік давно минув, у кав'ярні стояла тиша, навіть тітка Люба кудись поділася. За вікном моросив дощ, вулицями стелився сивий, густий туман. Настрій був такий самий - сірий і похмурий.

Я раз по раз ловила себе на думці: як би то звабити Дениса? Може, затягнути його в темний куток і поцілувати? Ірка тим часом фліртувала з Максимом, хоча я знала - їй більше до вподоби зовсім інші хлопці. Стрункі й високі, наче намальовані в аніме. Та зі сторони вони з Максимом виглядали досить мило - неначе пара з романтичної комедії.

Я нервово здригнулася, коли двері кав'ярні прочинилися, і знайомий дзвоник сповістив про нового клієнта.

На порозі стояв високий худорлявий чоловік похилого віку. Сіре пальто, чорний капелюх, у руці - шкіряний портфель. Чомусь він відразу нагадав мені героїв старих шпигунських фільмів... хоча більше скидався на приватного детектива з історій про таємничі вбивства. Я відчула, як напружилися плечі. А що, як це хтось із банку?

- Сиди! - різко наказала Ірка, коли я вже хотіла підвестися до стійки. - Я сама.

Вона, відчувши моє хвилювання, впевнено встала за стійку й зустріла чоловіка своєю найсолодшою посмішкою.

- Доброго дня! - проспівала вона. - Бажаєте кави?

Чоловік кивнув і зняв капелюха. Його сиве волосся злегка рідшало на потилиці.

- Так, звісно... - відповів він рівним, спокійним голосом. - Еспресо з подвійними вершками. Обов'язково з вершками - а не з тією водянистою рідиною, яку ви називаєте молоком.

Він неквапно сів на стілець біля стійки, а Ірка спритно взялася за кавомашину.

Я пильно стежила за чоловіком, щиро сподіваючись, що мої передчуття помиляються. Що він просто вип'є своє еспресо й піде геть. Але він не поспішав.

- Можливо, я можу вам ще чимось допомогти? - надто люб'язно запитала Ірка. У перекладі з баристської - це означало: «Ваш час у нашій кав'ярні добіг кінця, шановний».

Чоловік посміхнувся у відповідь.
- Так, звісно... Можливо, панянка підкаже мені, де знайти пані Софію Папеску?

Я знала, що Ірка мене не видасть. Але Денис мав рацію: вічно ховатися не вийде. Я видихнула, вичавила з себе рішучість і піднялася з-за столу.

- Це я, - сказала, дивлячись на чоловіка прямим поглядом. - Чим я можу вам допомогти?

Чоловік полегшено зітхнув, ніби камінь упав йому з душі.
- Ну нарешті! - розвів руками. - А я вже було вирішив, що доведеться святкувати тут Різдво.

- Хто ви й чого хочете? - запитала я насторожено.

- Вибачте, вибачте! - він миттю підскочив, гіперболічно вклонився й представився:
- Пан Михайло Забродський, до ваших послуг.

Його ім'я мені ні про що не говорило. З таким же успіхом він міг назватися графом Дракула. Схоже, він це зрозумів і швидко додав:
- Я - повірений пані Арабели Папеску, яка рівно десять днів тому віддала Богові душу. Царство їй небесне...

Чоловік театрально закотив очі, зітхнув і перехрестився.
- Я мав честь надіслати вам листа з цією сумною новиною, але, на жаль, так і не отримав відповіді.

Тепер він дивився на мене з легким осудом.

- Вибачте... - я нервово почала гризти ніготь - погана звичка, яка видавала моє хвилювання. - Я подумала, що це якийсь розіграш.

- Тоді зрозуміло, - чоловік голосно кахикнув, поставив свій портфель на стіл і ледь не перекинув Денисову чашку. Денис швидко врятував каву, а Забродський тим часом уже рився серед купи паперів. Нарешті він дістав товстий жовтий конверт і поклав переді мною.

- Тут ваше запрошення на читання заповіту та три квитки на потяг - для вас і двох свідків. Читання відбудеться у маєтку «Вітряний пагорб».

Ми всі здивовано переглянулися.

- А тут, на місці, заповіт ніяк не можна прочитати? - з підозрою запитав Денис, не спускаючи з нього очей.

- Це обов'язкова умова, - сухо відрізав Забродський.

- Звучить підозріло. А якщо це афера? - підтримала я свого друга.

- Ваші сумніви зрозумілі, - кивнув він. - Але запевняю: ви нічим не ризикуєте. До того ж ваші друзі можуть поїхати з вами.

Я вже майже хотіла погодитися, але Ірка мало не стрибала на місці, жестами показуючи: «Погоджуйся! Не будь дурепою!»

- А платити нічого не треба? - нарешті втрутився Максим, який і досі не міг забути про «дядька з Нікарагуа».

Забродський кинув на нього такий погляд, наче той щойно запитав, чи можна заварити еспресо в чайнику.

- Все вже оплачено. Ваш потяг відходить завтра опівночі. Вас зустрінуть на місці. У конверті - квитки й контактні номери на випадок непередбачених обставин. А тепер... дозвольте відкланятися.

І він дійсно відкланявся - так елегантно, що я ледь не чекала, поки він дістане циліндр і тростину.

Ми ще довго мовчки дивилися йому вслід, поки фігура в сірому пальті не розчинилася в тумані за рогом.

- І що мені тепер робити? - спитала я друзів, сподіваючись на підтримку.

- Звісно, їхати! - вигукнула Ірка. - У кінці кінців, що ми втрачаємо?

Схоже, ідея поїздки припала їй до душі навіть більше, ніж мені.

- Денисе, ти поїдеш з нами? - Ірка, як завжди, різко перейшла до головного.

- Ні... - він відмовився надто швидко, навіть якось винувато. - Я не можу залишити Зіньку. Вона образиться.

- Не хвилюйся. Я пригляну за твоєю красунею сестричкою, - запевнив його Максим і змовницьки підморгнув спершу мені, потім Денисові. - А ти їдь, відпочинеш, та ще й нашу Софі принагідно під вартою триматимеш. Бо, чесно кажучи, цей «дядечко» у сірому не вселяє мені особливого довір'я.