Розділ 10 Родове прокляття.

Я сиділа в кріслі біля вікна в їдальні, і байдуже спостерігала за тим, як падає сніг. Сьогодні було передвечір'я Нового року. Колись я обожнювала це свято, чекала його з нетерпінням, та свято вірила в те, що все лихе залишилося позаду , а попереду на мене очікує поле заквітчане ромашками і волошками. Та як потім виявлялося, що насправді все найкраще я залишала позаду. В попереду мене очікувало поле вкрите не квітами , а уламками мрій яким ніколи не дано було здійснитися. І віра в  диво зникла, і я більше нічого не чекала від Нового року. Так вийшло , що цей казковий для мене час перетворився в звичайний, сірий день. 

А сніг все падав і падав, повільно вкриваючи все довкола білим , пухнастим покривалом. Цікаво як там Денис? Напевно готується до свята зі своїм другом і сестрою. Мій розум говорив мені, що необхідно забути того кому я виявилася непотрібною, але серце вважало інакше. Мені важко були повірити в те, що він міг залишити мене в такому стані. Спочатку я повірила Ірці , що хлопець поїхав з власної волі та згодом коли емоції трішки заспоїлися я почала в цьому сумніватися. А, що якщо його примусили? Так! Його могли примусити залишити мене і маєток. Була ще одна здогадка яку я гнала геть наче оту муху в спасівку. Але саме вона докучливо лізла в мою голову не даючи спокою - " А, що якщо з ним сталося лихо? Що якщо вони завдали  йому шкоди?" 

Моя нога , яка на щастя була лише вивихнута вже майже не боліла і я могла вільно ходити, але я не зізнавалася в цьому нікому навіть своїй найкращій подрузі до якої я втратила довіру через нашу сварку. Звичайно ж ми помирилися, але та кішка, що тоді пробігла між нами, а в нашому випадку кіт, назавжди залишив свій слід. Я розуміла, що незважаючи на всі ті роки нашої дружби ми більше ніколи не зможемо довіряти одна одній. Саме тому всі були впевнені в тому, що я каліка і ходити самостійно  не можу. У всякому разі без милиці. 

З вітальні долинала ніжна, класична музика - Мирча розважав свою кохану майстерною грою на роялі. Я звернула увагу на шафку з фігурками, всі вони були на місці. Я відчувала на собі їх насторожений  погляд, ніби вони застигли в очікуванні фінальної сцени. Сама не розуміючи навіщо я перерахувала їх. Всі фігурки були на своїх місцях. 

Дні після того як Денис покинув мене перетворилися на один суцільний морок сповнений страху і тривог . Мій телефон кудись зник. Схоже , що я втратила його під час своєї нічної подорожі. Та й навряд чи він зміг би мені допомогти. Тут не було ні зв'язку, ні інтернету. Ну хоча б музику послухала.  Розкрита книга " Володар перснів" лежала на моїх колінах. Єдине, що залишилося після Дениса. Здається він говорив мені, що ця книга дуже дорога для нього як пам'ять. Але насправді вона не була йому такою дорогою як він запевняв, якщо він її залишив. Чи можливо він надто поспішав і просто забув її в попихах? І знову недобрі сумніви закралися в моє серце. Він називав себе книжковим черв'яком. І якщо він все ж таки вирішив залишити мене, то книгу він не залишив би нізащо. Особливо цю. Це була його улюблена історія, хоча як на мій смак то історія була надто затягнутою. Оскільки читання книг було єдиною розвагою в цьому маєткові за відсутністю інших, то я чесно намагалася продертися через усі ті описи локацій. Та дуже швидко мені набридло шлятися разом з героями без будь якої цілі по пересічній місцевості, і страждати то від сонця, то від дощу. Я важко зітхнула і перегорнула ще декілька сторінок. Мені в око раптом впало те, що деякі слова були обведені чорним маркером. Цікаво чого б це Денис став би псувати книгу яку цінував так наче вона була з чистого золота. Я перегорнула ще декілька сторінок і зрозуміла , що подібне по всій книзі. І це були не власні назви чи імена які він хотів би запам'ятати. А , що якщо це якесь послання яке він залишив мені? 

Я швидко закрила книгу коли до їдальні, сміючись  увійшли  Ірка з Мирчею. Побачивши мене вони знітилися і замовкли. Хлопець швидко пішов геть. Останнім часом він мене уникав. Особливо після того як я йому пояснила, що не збираюся підписувати з ним ніякої угоди. Ірка ж почала удавати з себе турботливу доглядальницю і цікавитися чи мені зручно,  чи не дує з вікна і чи нічого мені не потрібно. Мене дратувала така її поблажливість та й вона в цілому , проте я все ж вирішила скористатися цим, і попросила її принести мені ручку і папір. 

-А це ще навіщо? - щиро здивувалася вона. 

-Буду заповіт писати....- роздратовано фиркнула я. - Жартую. Роман про кохання. Всеодно зайнятися нічим.

Дівчина лише стенула плечима. 

-Можливо тобі ще щось принести. 

-Так дякую. Принеси мені кави. Але спочатку олівець з папером поки натхнення є, бо боюся,  що воно мене ось - ось залишить. 

-Добре.

Не схоже було щоб вона повірила в мою брехню про роман. А, що ще я могла їй відповісти? Про те, що можливо Денис залишив мені якесь зашифроване послання перед тим як зникнути я не хотіла їй повідомляти. Мирча кожну ніч проводив в її кімнаті і судячи по тому як рипіло ліжко на роялі він їй не грав, а на чомусь зовсім іншому. 

Ірка невдовзі повернулася зі струсом паперу і цілим набором різнокольорових ручок ніби я не роман мала писати , а малювати картину. 

-Піду приготую каву. Можливо тобі ще ще щось потрібно? В туалет не хочеш? 

-Ні. Хоча від канапок не відмовлюся. 

Ірка натягнуто посміхнулася мені. 

- Зачекай! Я швиденько. - пообіцяла вона і швидко зникла за дверима , що вели до кухні. 

Та можеш взагалі не повертатися. 

Подумала я провівши її сердитим поглядом. 

Лишень за нею зачинилися двері як я одразу ж розгорнула книгу і почала поспіхом виписувати обведені слова, які почали складатися в речення. Отже я не помилилася - Денис справді залишив для мене послання , передбачаючи небезпеку. 

Коли до їдальні увійшла Ірка з тацею в руках на якій стояли філіжанка з ароматною кавою і тарілка з канапками я все ще старанно писала прикусивши язика, і роблячи вигляд ніби не помічаю її. Від мене не сховалося те, як вона зазирнула в той папірець.