Розділ2 " Місцевий історик".

Збори в дорогу не зайняли надто багато часу і ми всі  троє, як і було домовлено ,стояли на пероні в очікуванні поїзда, який як на зло запізнювався на невизначений час. Окрім нас на пероні стояла пара похилого віку, і жінка постійно пиляла чоловіка за те, що він узяв надто дорогі квитки, а якби він послухав її то вони могли б непогано зекономити. Чоловік мовчки палив сигарету за сигаретою і не промовив в свій захист ані слова. Чи то він мав такі міцні нерви , чи можливо був глухо-німим, бо як по іншому можна було оте все витерпіти. Навіть в Дениса, який одягнув навушники, і в того почало сіпатися око, хоча око в нього почало вже сіпатися  щойно ми вигрузили свої речі з багажника таксі, і він зрозумів, що саме йому і прийдеться їх тягати на тій простій основі, що він чоловік. 

 До новорічних свят залишалося ще два тижні , місто  одягнуло своє святкове вбрання і сяяло різнокольоровими вогниками. Перед входом в приміщення залізничного вокзалу стояла ялинка прикрашена блискучими іграшками і електричними гирляндами, під ялинкою напевно в якості подарунка спав  якийсь чолов'яга і схоже , що йому ні дощ, ні сварка пари не заважали. Поряд з чоловіком скрутився калачиком рудий собака з жовтою кліпсою в вусі. Пахло свіжою кавою, дешевою приправою від шаурми , що готували в ларьку навпроти , сигаретним димом і каналізацією. Почало холодати і дощ , що лив наче з відра цілий день почав вщухати і поступово перетворюватися на сніг. Я зачаровано спостерігала за тим як сніжинки  повільно опускаються і тануть на тротуарній плитці. Табло над дверима показувало отой магічний час коли один день переходить в інший. Свист гудка порушив оту тишу, яка буває лише взимку примусивши нас усіх здригнутися. Навіть ота крикуха і то перестала лаятися і подивилася в небо, де можна було розгледіти одну єдину зірочку , хоча може й то була не зірочка, а вогник радіовежі. В мене виникло дивне відчуття яке колись виникало в дитинстві перед новорічними святами. Це було відчуття дива. Отого самого дива яке може раз і назавжди змінити ваше життя. Того дива на котре усі чекають в дитинстві, і лише подорослішавши розумієш, що насправді ніякого дива не існує. Що всю оту магію і новорічну казку з ялинкою,  подарунками і мандаринами влаштовувала мама. Я вже давно втратила оте дивне відчуття при котрому метелики в животі літають і в тебе виникає впевненість , що якщо розгорнути прикрашені  ялинкові віти то потрапиш в чарівну казку. Та сьогодні воно дивним чином повернулося. Я знову на якусь мить перетворилася на п'ятирічну дівчинку яка не спала цілу ніч в очікуванні отого веселого дідка з подарунками. Я раптом уявила себе принцесою яка повертається в казкове королівство своїх батьків. А Денис... Я кинула погляд на хлопця, що схоже добре замерз і намагався зігрітися тупцяючи на місці , і мимоволі посміхнулася. А Денис прекрасний поинц. Хоча ні. Він відважний рицар який має вступити в поєдинок зі своїм суперником і виборити кохання прекрасної принцеси, тобто моє . Тим часом хлопець витер носа і кинув на мене сердитий погляд. На відміну від мене і Ірки він не розділяв наших радощів від цієї поїздки. Але ж нам був потрібен мужчина який би міг в разі небезпеки стати на захист прекрасних дам . Не могла ж я Вітальку запросити з собою. В цей час жіночий голос по комунікатору сповістив , що поїзд номер сто три прибуває до третьої платформи. Схоже, що нашим стражданням прийшов кінець. 

В купе було тепло і затишно, хоча на жаль окрім нас в ньому ще виявилася бабуся котра мало того, що зайняла нижню полицю,  яка згідно квиткам була нашою,  так ще й речі розклала по усьому купе так  , нібито вона в ньому жила. Зовсім не такою я уявляла нашу подорож. В моїй уяві ми з Денисом мали сидіти біля вікна, триматися за руки і спостерігати за пейзажами, що пробігають за вікном . Та реальність виявилася набагато банальнішою. Моє кохання вилізло на верхню полицю і, натягнувши  одеяло на голову,  одразу ж засопіло в унісон бабусі , яка в цьому оркестрі грала головну скрипку, а вірніше контрабас. Ірка нахабно заявила, що на верхню полицю не полізе бо боїться висоти, та й ноги вона так високо не підніме, після чого вклалася на вільній полиці і приєдналася до вже існуючого оркестру. Я ще деякий час сиділа біля неї, прислухаючись до взаємного храпу і стуку коліс. За вікном нічого цікавого не було, один чорний пейзаж змінювався іншим то ми мчали через ліс , то через поля, припорошені снігом, інколи вдалині мерехтіли вогники далеких поселень. Все це звичайно ж швидко набридло мені і я вирішила наслідувати прикладу своїх друзів. Я була впевнена , що не зможу заснути, бо завтра ж в мене дуже важливий день, та варто було мені торкнутися подушки як я одразу ж провалилася в міцний сон без сновидінь. 

На ранок сніг білим, пухнастим покривалом вкрив всю землю і коли ми вийшли на перон в містечку N нам здалося , що ми потрапили в казку. Навіть Денис який волік наші валізи і роздратовано фиркав наче коняка і той замилувався красою. Містечко N було одним з курортних міст куди люди приїздили для того щоб покататися на лижах, відвідати славнозвісні соляні печери і просто відпочити. Воно зручно розташувалося в долині зі всіх сторін оточене горами вкритими снігом і здавалося , що щойно зійшло з отих святкових картинок. 

Ми стояли на пероні, гадки не маючи , що робити далі. Я очікувала, що нас будуть зустрічати хлібом - сіллю та схоже , що нас взагалі ніхто навіть не збирався зустрічати. Ми стояли посеред людей, що снували туди - сюди і  мені почало здаватися , що всі на нас звертають увагу, хоча насправді то було не так. Ми були лише одні з натовпу. Люди кудись бігли, лаялися , пили каву і розмовляли по телефону. Нікому не було діла до трьох бовдурів які приперлися в таку далечінь незрозуміло за чим. Але ж навіщо було тому старому нас розігрувати? Якби він хотів грошей то почав би вимагати їх одразу. А , що як він вирішив нас заманити в якусь пастку? Можливо він торгує людьми і продасть нас усіх на органи, або ж зробить рабами якогось багатія як в отих книгах котрі читає Ірка. Я лише похитала головою, відганяючи ці думки геть. Що за нісенітниці в голову лізуть? Викрасти одразу трьох молодих людей це вже занадто, хоча ... Я подивилася на Ірку, що жувала крекери.Дівка, як то казала моя бабуся , кров з молоком. Таку на органи жалко віддавати тільки в рабство до якогось схибленого мільйонера. А Денис? Хлопець,  згорбившись , сидів на валізах і мав вигляд дуже і дуже сумний.