36.2

–  Марго,  з тобою точно все гаразд? Тебе  так ніхто не тримає в заручниках?

– Ні. Просто справа зі спадщиною виявилася набагато складнішою, розумієш… Мені й самій дуже хочеться повернутися вже додому…

– Так ти багато грошей отримала?

– Судячи з усього… Я ще не знаю, все дуже заплутано…

– А твій адвокат? 

–  Йому довелося виїхати…

– Слухай,  я в Іспанію  відкочуюся на тиждень, – сказала  Тетяна, –  Хотілося б тебе побачити до цього.

– Коли?

– Через три дні.

– Я подзвоню, якщо повернуся до міста.

– Марго, у тебе точно все гаразд? – ще раз уточнила подруга.

– Так, гаразд! Просто дуже багато проблем, дуже багато нового…

Швидше за все, Тетяна мені не повірила. Але наполягати не стала.

Мені й самій зараз ці розмови з нею були в тягар. 

Що я могла їй сказати? Правду? Навряд чи!

– Сфоткай мені місце, де ти зараз, – попросила вона.

Я сфотографувала кімнату і  дощовий сад. 

Себе на тлі вікна. Звичайно, попередньо накинула  футболку, щоб не ходити голою. 

Ідан якраз вийшов  з ванної. 

Так хотілося і його сфотографувати, що,  навіть, рука затремтіла. 

На щастя,  тепер  його стегна були обгорнуті рушником. 

Тетяна б завищала від захвату, якби побачила...

–  З подругою розмовляла.  Вона хвилюється, що я зникла, – пояснила Ідану.

– Одягайся. Зараз  сніданок  і  – до справи, –  сказав  він і вийшов за двері, залишивши мене одну.

Я відправила фотографії Тетяні.

Вона відповіла, що це чудово, і що у них теж йде дощ... 

За вікнами вже тремтів сірий світанок. 

Такий мирний, спокійний ранок сходив над світом, що у мене аж сльози на очі навернулися.

Коли я вже була готова, у двері постукали.

– Можна прибирати вашу кімнату? – запитала, заглянувши,  молоденька покоївка.

Здається, я її знаю. Точно! Бачила минулого разу.

– Ні, не зараз, – я похитала головою і  дружелюбно посміхнулася, – трохи пізніше…

Мені чомусь не хотілося, щоб хтось нишпорив по кімнаті під час моєї відсутності. 

Паранойя, не інакше!

Покоївка  кивнула і  пішла. 

Я слухала, як її легкі кроки затихають у глибині коридорів.

Потім відкрила сумку. Взяла все, що мало відношення  до  мого перевтілення: камінь,  конверт з листом.

І попрямувала до їдальні, вважаючи, що саме там Ідан   і чекатиме на мене.

Дивно, але дорогу я впізнавала безпомилково.

Спогади неприємно розбурхували душу. 

Чорт, тут же все пов'язано з Аланом. Тоді він був другом. А Ідан – ворогом, який бажав моєї смерті!

Я сумно посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, що висіло  на стіні в  коридорі. 

Хіба воно тут було раніше? 

Я  зупинилася  і нахмурилася.  Величезне,   тьмяне дзеркало, в старовинній важкій рамі.

Ні, минулого разу його точно не було. Я б звернула увагу на такий антікваріат...

Може,  через те, що  будинок знаходився в двох світах одночасно, предмети з  минулого потрапили  сюди?

Що ж,  це – цілком логічне пояснення.

Я вже хотіла було йти далі, але не змогла.

Дзеркало притягувало мене. 

Чим довше я вдивлялася в його глибини, тим виразніше мені здавалося, що це не  щільна поверхня, а хитка межа, яку можна  переступити...

Ілюзія була такою чіткою, що я, навіть, простягнула руку.

Але ледь я торкнулася холодної поверхні, як від моїх пальців побігли повільні кола. І  темна гладь завихрилася.

Відображення зникло. 

Я  чітко  побачила в глибині якісь рухи, вогні,  відблиски...

Я відсахнулася. І врізалася спиною  в когось.

Коротко закричала.

– Тихо. Це всього лише я, – сказав Ідан.

– Дзеркало… 

– Так. Дзеркало особливе. Я спеціально  переніс його сюди. Воно нам знадобиться. 

– Там  всередині…

– Своє життя, це правда!  Звідси відкриваються дороги  в різні світи. Маргарито,  тобі пора перестати боятися магічних проявів, – вагомо сказав він, – тепер твоє життя і магія пов'язані нерозривно.

Я подивилася на нього розгублено.

Ідан  змінився. Став більш сучасним, чи що.