Глава 36.1

Прокинулася стрімко. 

Горло миттєво стиснулося від того самого відчуття безпорадності та гіркоти. 

Мені, як і раніше, було соромно, погано, просто нестерпно! 

Чому я так страждаю? Ідан!  

Ніхто за все життя не ставився до мене так  ніжно, з таким розумінням, ніхто не  цілував мене  заради мене самої...

Алан – гад останній. Він все зіпсував. Якщо   знайду силу,  та сама  вб'ю його. Жорстоко, безжально! Візьму здоровенний ніж…

Я повільно видохнула.

Ідана поруч не було.  

Я перекотилася на його бік,  жадібно ловлячи   залишки  запаху на простирадлі.  

Полежала,  не відкриваючи очей. Зовні, в саду вкрадливо і монотонно шелестіло листя.  Ні, це не тільки листя. 

Дощ... Йде дощ...  

Де ж Ідан? 

Може, мені  просто примарилося, що я заснула на  його грудях? Може… А раптом він теж застосував  вчора якісь чари? 

Та що ж це таке! І як мені  нормально жити, не розуміючи, де магія, а де  реальність!

Я підвелася. 

Ідан стояв на балконі. Нерухомо і якось насторожено, ніби до чогось прислухаючись.

Я сіла, загорнувшись у ковдру, і зрозуміла, що кімната змінилася. 

Дім  повернувся в  справжній світ, в мою  реальність.

Ідан обернувся.

– Привіт, –  сказала я боязко.

Так, мені соромно, гірко, огидно через те, що змінити вже нічого не можна. Через ті дурниці, які я накоїла, повіривши в щирість того, кому довіряти не можна було.  

Але все-таки  вчорашній вечір щось змінив у мені. 

Я дивилася на Ідана, і моє серце наповнювалося солодким трепетом. Неможливим трепетом. Надією,  томними бажаннями, захопленням...

А думка про те, що він мій наречений,  лише підсилювала це почуття. 

– Доброго ранку,  Маргарито, – сказав  Ідан  і  увійшов до кімнати.

Тільки тепер я помітила, що на ньому взагалі немає одягу.

Його величне тіло тьмяно виблискувало в дощовому світлі, що лилося з саду. 

Воно  манило, притягувало погляд, хотілося   дивитися і дивитися...

Я  миттєво відвела  очі  від  його стегон і відчула, що моє обличчя запалало.  

Але  самого  Ідана  це  анітрохи не бентежило. 

– Що з тобою? – запитав він.

Знущається? Я затамувала подих. 

–   Ти без одягу…

– Мені так зручніше. Тебе це турбує?

Він став зовсім поруч.

– Ну… якщо чоловік ось так перед жінкою… –  бурмотіла я якусь нісенітницю, – то  він, напевно, має таємні бажання…

Ідан тихо розсміявся.

– У мене немає таємних бажань. Я просто збирався прийняти душ і на хвилину вийшов на балкон. Але твоє збентеження мене зачарувало.

– Ідане! 

– Послухай. Ти сказала, що тобі потрібен час. Я розумію і готовий чекати. Тому тобі нема про що хвилюватися.

Але я, як і раніше, вдавала з себе недотепу, тому пролепетала:

– Але чоловікові важко стримати свої  емоції… свою пристрасть…

– Що таке моя пристрасть, ти дізнаєшся, коли  дозволиш торкнутися тебе так, як я хочу. А тепер час діяти.  Складеш мені компанію у душі?  У нас багато справ сьогодні…

– Ні, – пискнула я, ще міцніше загорнувшись у ковдру, – Я потім… пізніше… вибач…

Не Ідана  я боялася, а себе саму. 

Боялася, що не витримаю і дозволю йому все, все, що він забажає…

Тільки ось права у мене на це немає. Мені потрібно переосмислити власні бажання,  виправити власні помилки.

Можливо, я ідіотка   з купою комплексів, але інакше  не можу!

Ідан  нічого не сказав. 

Посміхнувся і пішов у  ванну кімнату.

Я ж за звичкою потягнулася до телефону. 

І негайно реальне життя  нестримним потоком обрушилося на мою голову. 

Дзвінки від Тетяни. Новини  від потенційного роботодавця. Адже кілька днів тому я розіслав свої резюме,  куди тільки можна було.

Так. Тетяна – першочергово.  Не здивуюся, якщо вона вже  повідомила в поліцію про те, що її подругу викрали.

– Та що це в тебе за чехарда? – люто кричала вона, – Ти де?

– Дуже багато всього… Довелося повернутися в маєток бабусі. Тієї, яка померла…