35.2

Я   криво посміхнулася. Не дуже весела перспектива. 

– Але  Вероніка   зуміла йому перешкодити!

–  Зуміла.  Оскільки, не знайшла іншого виходу. Та  вдруге  вона вже не зуміє цього зробити. 

– Чому?

– Магія має свої закони і зв'язки. Їх не можна порушувати. Інакше будуть наслідки.

– Які?

– Залежить від   конкретного порушення… – відповів Ідан неохоче і одразу змінив тему: – Поговоримо про це завтра. Зараз  подумаємо про нас.

– Чого ти хочеш? – пролепетала  я.

Мої пальці раптово ослабли, і я ледь не впустила чашку.

Вона затремтіла. Залишки вина виплеснулися  кудись у темряву.

Ідан взяв чашку з моїх пальців і відставив убік.

–  Почни вже  мені довіряти, – тихо промовив він.  

Простягнув руку і  легенько погладив мене по щоці.

– Як? – запитала  стисло, –   Я перелякана,  не розумію, що відбувається. Як тобі довіряти? Я і… тому покидьку  довіряла, він  же  переконав мене в тому, що ти ворог…  А сам він, навпаки,  бажає мені найкращого,  перетворить моє життя на казку... І ти, і Вероніка  не кажете всієї правди, я це відчуваю.

–  Можливо. Але тільки тому, що ти все одно поки не зрозумієш того, що почуєш.

– Наприклад? –  запитала я,  вперто дивлячись на  Ідана.

Його  пальці, як і раніше, тихо гладили моє обличчя. 

Але це було так ненав'язливо і приємно, що мені зовсім не хотілося його відштовхувати.

– Наприклад, що два камені, які розсипалися попелом, потрібно знову зробити каменями. А потім всі три камені перетворити  на ворона. І все це пов'язано з кров'ю. З твоєю кров'ю.

–  Але я не помру? Не помру ж? – запитала  і посміхнулася:  криво, безпорадно, жалісно.

– Ні, не помреш. Ти потрібна мені… Ти – моя наречена… – лагідно відповів Ідан і, нахилившись, доторкнувся губами до  моїх губ.

– Ідане…

Його тепла долоня ковзнула по моїй спині,   під одяг.

– Ідане…

– Не бійся. Я не доторкнуся до тебе сьогодні.  Просто хочу, щоб ти  відчула…

– Обіцяєш? –  пискнула я, – І не  застосуєш чари?

– Ні! Поцілунки не створять зв'язку між нами, але дозволять тобі відпочити…

Нехай! Плювати! Я занадто втомилася. Мені вже все одно…

Ідан відніс мене на ліжко.

Повільно   роздягнув, проводячи долонями по моїй шкірі. 

З кожним  його дотиком я ставала  все більш м'якою, гарячою, податливою. 

З Аланом було інакше... 

Він поспішав. Точніше,  він обрушив на мене ураган пристрасті – миттєво, нестримно, немов побоювався, що я  – або передумаю, або щось інше нам завадить...

Тепер я прекрасно розуміла, чому він так прагнув   затягнути мене в ліжко.

Спогад про це  пробіг по моєму тілу крижаним ознобом.

Я ледь не заричала від образи, від люті, від того, що  кохання між нами  неможливе. 

– Маргарито… –  прошепотів Ідан,  торкаючись  губами до моїх  губ.

–   Нічого не треба, –   приглушено промовила я,   з болем дивлячись прямо в його очі, – Прошу тебе…  Давай просто полежимо мовчки… Я тобі потім поясню. 

– Добре, – погодився він, – Розумію.

Відкинувся на подушки і притягнув мене до  своїх грудей.

Я зовсім забула про те, що гола. Це зараз не мало ніякого значення.

Від Ідана  пахло чимось далеким, невловимим, чудовим.

У моїй голові тихо стукала кров. Я притиснулася до нього всім тілом. 

– Так добре, – пробурмотіла, обережно тикаючись обличчям йому в груди.

Його пальці   гладили моє волосся, пестили шию і спину.

Я засинала,  повільно занурюючись у тихий спокійний сон.