33.2

Я зачинила двері про всяк випадок, балкон теж зачинила, затулила штори так, щоб жодної щілини не залишилося, і тільки тоді пішла в душ. 

А от двері ванної кімнати  залишила відчиненими. 

Дивно було дивитись  крізь потоки  гарячої води,   крізь  сучасне оздоблення,  на  затемнений  простір старовинної спальні. 

Таке собі  зіткнення зовсім  різних часів. 

Бліде сяйво  від свічки висвітлювало кут величезної різьбленої шафи і важке узголів'я ліжка,  поруч з яким висіло  дзеркало в важкій  рамі.

Я думала, завмерши під теплими струями.

Слова Ідана схвилювали моє серце.  Вони зачіпали мою душу. 

А поцілунок? 

Звичайно, я  не настільки    досвідчена  в любовних іграх, але й  мені є з чим порівнювати. 

Навіть, Алан... 

Я загарчала і вимкнула воду.  

Не вистачало ще  цього  гада згадувати! 

Нехай він  в багнюку провалиться! 

До біса все! 

Треба поспати,  а завтра ще раз поговорю з Іданом і Веронікою. 

Невже він, вождь  клану, могутній чарівник, ось так просто забуде про те, що його майбутня дружина переспала з його ворогом, який, до того ж, є і його братом по матері!

Я змахнула сльози люті. 

Ну чому я все життя вляпуюся в якісь гидоти? 

Що за доля така нещасна!

Блідого світла свічок вистачило, щоб знайти в сумці   футболку і нижню білизну.

Звичайно, промайнула думка плюнути на все, побігти  коридором, постукати в двері Ідана…

Ні! Якою б сильною не була моя печаль, краще не робити дурниць.

Будинок, нібито,  під охороною. Всі двері зачинені. Боятися нічого.

Я залізла під  легке покривало. 

Подушка пахла  чимось  спокусливим, смутно-знайомим. Було так тихо, що я чула  повільний стукіт власного серця. 

Як  ж мені  прийняти те, що зі мною відбувається? 

Звісно, якщо підходити до справи  практично, без зайвої сентиментальності, то Ідан – дуже вигідний чоловік. 

Звичайно, за умови, що  він залишиться зі мною тут.  

А що?  

Оскільки, цей шикарний будинок належить йому, то ми б могли в ньому жити. І  іноді відвідувати Вероніку.  Ось так, ступаючи за межу. Яка різниця, хто вона – моя двоюрідна бабуся чи його мати? 

Це, взагалі-то, прикольно – будинок, який  відразу в двох світах знаходиться. Тільки якщо… Тільки якщо…

Непроникне покривало сну накрило мене з головою. 

Думки заплуталися в ньому  наче  у павутині і затихли, перестали битися в моїй  виснаженій свідомості.

Я бачила темряву, а в ній –  нічого. 

Та незабаром до моїх очей дійшло дуже слабке тремтливе  світло, а  до моїх вух долетів тихий голос:

– Маргарито…

Такий м'який, ласкавий голос.

– Маргарито…

Кілька митей знадобилося мені, щоб зрозуміти, що голос звучить не уві сні, а наяву.

Я підвелася.

– Маргарито…

Сіла на ліжку,  все ще оповита,  одурманена  пеленою сну.

Голос кликав мене. Він звучав так привабливо, так спокусливо…

Голос Алана. Мене кликав Алан.

– Ти потрібна мені… Мені потрібен камінь…

Камінь!

Всі колишні страхи  раптом  кудись зникли.  

Голос  Алана заповнював мене всю.

Я підвелася  і повільно пройшла по кімнаті.  Ось  вона, сумка,  в кріслі. 

Наче  зомбі,  дістала камінь і сунула його в  кишеню коротких шортів.

Потім  відсунула   штору, відкрила балкон. Голос  лунав звідкись із саду. 

Я просто зобов'язана  підкоритися цьому поклику! 

І взагалі...

Напевно,  я помилилася.  Напевно, я  щось неправильно зрозуміла. 

Алан був таким лагідним зі мною... 

Зараз він мені все пояснить, неодмінно пояснить!

– Маргарито...

Я вийшла на балкон і здригнулася від  прохолодного вітру, що віяв у саду.

Вдивилася.

Знак на долоні  тихо запульсував, і я міцно стиснула долоню.

Як темно! Де ж Алан? Хотіла покликати у відповідь, але зрозуміла, що повинна мовчати. 

Ніхто не  повинен дізнатися, що він тут, ніхто не повинен побачити нас разом.

З затуманеною свідомістю  я перестрибнула через балкон і, чіпляючись за міцну виноградну лозу, спустилася вниз.